Old soldier is very druuuuunk...

1

Як тільки вдалося вибратися з цієї чортової машини — проблювався. Мені здавалося, що це схоже на крик, який давно накопичувався у горлі. Люди продовжували проходити повз із зарозумілими виразами огиди й без жодної стурбованості. Нічого нового. 

- Ви такі ж нещасні, як я. Тільки я це давно визнав. Давно визнав, — додав я, понижуючи тон.

Все мутніло й темніло. Хотілося спати тут і зараз. Все, що чулося — власні кроки сходами. Все, що бачилось... легше сказати — біль.

- Більше ніколи не вказуй мені що робити, чуєш? — бурмотів я до себе. — Більше ніколи. Більше не питиму. Дай заснути хоч сьогодні.

Думаю, жодному чоловіку не потрібні додаткові причини, аби спати у верхньому одязі й він не повинен нікому пояснювати чому так погано виглядає. Ах, точно, є ж така категорія жінок, котрі думають, що закохані у нього, або ж проявляють симпатію. Фігня це все, скажу вам. Хрінові обставини. Приїхали. Якщо він не потрібен вам таким, то ви ще не уявляєте на скільки може бути погано загалом.

2

Я відкрив очі, але не прокинувся. За вікном кружляли птахи і було дуже похмуро. Дивився далеко повз них і світло спокійне очі не різало. Почувався доволі кепсько. Запалив у ліжку. Дозволяю подібне рідко. Підніматися не хотілось. Збив попіл у чай. Коли я його робив? Днів три тому? Довго ж не був тут. Запив ним сухість у роті. 

На роботу не пішов без пояснень. Ніхто б не зрозумів. Я міг пояснити. Завжди можу. Не хотілося нічого. Випив дві середні склянки віскі й знову вирубився. До часу й годин було теж повністю байдуже. 

Коли прокинувся, почувався краще. Змив частину важкості у ванній. Дивно було б називати оце все похміллям. Інколи навіть хотілося би.

Зібрався швидко. Більше не хотілося тут знаходитись. 

3

Надворі було вже темно і надто сиро, аби вигулювати себе. Хотілося мовчки посидіти за барною стійкою десь, де якнайменше людей. Бо ж є кілька варіантів розвитку подій:

1. Виведуть із себе і може зав’язатися бійка.

2. Потрібно буде напружити сфінктер, аби підлизування не зайшли глибше.

3. Знову нагрішу з жінкою. Сподіваюся, вона не буде одруженою.

4

Блюз доволі добре підходив вухам у такі дні. Я присів на високий дерев’яний стілець, сперши лікті на жирну стійку.

- Що будеш сьогодні? Давно тебе не бачила. Як справи?

- Так. Налий два пива, а потім побачимо.

Дерев’яні волокна під ліктями вкриті багаторічними лакуваннями. Їх з біса багато. Такі паралельні й криві, як мої шляхи. Інколи переплітаються з чиїмись, проте не на довго. Я повернув руки долонями вгору. Такі ж, як лінії на моїх руках — часті й виразні. 

- Пишеш щось зараз? Не хотіла казати, але вигляд у тебе кепський, — додала бармен. — Ніколи не пам’ятав як її звуть. Завжди тільки в обличчя.

- Можеш від’їбатися зі своєю ввічливістю? — тихо запитав я. — Це не вплине на чайові. І дзеркало в мене є. Здається. Налий ще.

5

За дві години можна встигнути прожити зо два роки життя. У гірші дні, звичайно. У той момент в моєму череві було п’ять бокалів нефільтрованого пива. Час забиратися звідси. Розрахувався.

- Вип’єш зі мною? — запитала холодна жінка, що, очевидно, недавно зайшла і знімала верхній одяг. 

Я не повертався й не бачив її. Чув тільки запах. Такі жінки сюди не заходять, або логіка знову награє.

- Знаєш мене? — запитав я.

- Ні, але яка різниця. Я ж можу тебе пригостити.

- Можеш. Як і я, заплатити за власну випивку.

Все ще не дивився на неї:

- Замовляй, як хочеться. Мені байдуже.

- Шість порцій текіли, будь ласка. Це для початку.

- Тобі нема куди спішити, повір, — мовив я, повернувши повільно голову й іронічно всміхнувшися повз. Вона була красивою. 

До красивих зовнішньо людей не варто виказувати свою прихильність тільки через те, що вони красиві. По-перше, вони, імовірно, давно знають це і вдало користуються. По-друге, навіть якщо і не знають, то відчують себе вищими, або подумають, що отримали вседозволеність у спілкуванні з вами. По-третє, чекайте підстави. Це ж тільки зовнішність та перше враження.

6

Ми випили багато. Я досі міг думати. Було не надто добре від цього. Вона розрахувалась і ми вийшли. Досі не пам’ятав як її звати, але вона не діставала питаннями, що стосувалися б моїх текстів і взагалі не обмовилась й словом про літературу. Імовірно, її не цікавило. Я запалив цигарку. Вітер прикрив обличчя волоссям. Я й до цього не чітко бачив.

- У тебе чудові вірші. Хто б що не казав. Близькі мені.

- Блядь. 

- Щось не так?

- Я з тобою не спатиму. Котись!

- Але ж...

Я встиг розвернутися, зіщулитись та піти, абстрагуючись від усього. 

- Old soldier is very druuuuunk... — мугикав, шукаючи бідолаху-водія, якому судилося відвезти хоч кудись.

7

Надворі темно. Добре, що не доведеться бачитися із ними, з їхніми осудливими поглядами. Так добре задощило.

- Зупиніться тут. Я пройдусь.

8

Знову проблювався.

9

Дійшов до будинку. Попереду п’ять поверхів вгору. 

- Скільки ж там сходинок? Більше ніколи. Більше не питиму. Дай заснути хоч сьогодні.

ТИТРИ

Музичний супровід титрування: Dinah Washington & Max Richter - Bitter Earth (Dj Toussels Remix)

Дівчина з підвіконня

Їй, однозначно, щось дуже боліло. Думаю, не менше, ніж мені моє. Не можу точно сказати. Такий біль не схожий на вигаданий, фантомний, самонакручений чи будь-який інший з тих, які там бувають в людей нашого віку. До речі, вік наш теж точно визначити не вдається, бо не знаю скільки нам на двох. Та й свій власний постійно забувається. Мабуть, не вважаю його так важливим, аби пам'ятати. Буває, що дивишся у дзеркало і маєш тверду сороківку на обличчі, а купив книгу чи там прогулявся десь і вже тридцять п'ять, а якщо поспиш чи поголишся, то на всі двадцять з плюсом можна претендувати. Отак і з болем. Завжди знав, що підвіконня моє, то найкраще кінцеве місце зупинки, окрім ліжка звичайно. Можна сказати, що більшість ночі там і пройшла. Почергово правда, бо теж багато палив. Напівсонний стан так і лікується - вилазками з ліжка на підвіконня.
Чортівня така, але дуже давно не чув зв'язнішої та обдуманішої мови, ніж тепер. Довелося повірити, що світ не обвалиться вранці, бо поки має на кого спертись. Хмм, як на ці тендітні жіночі плечі спертись цілому світові? Зрештою, чому тут дивуватись... жінки завжди здатні витримати більше, скільки б ми там не хизувалися власною силою та витримкою. Так, точно втримає.
Що з її голосом? Невже він вирізняється з-поміж інших? На правду, так. Хочеться чути його частіше. Десь між рок-баладами, які вмикаю перед сном та людьми, які прогнозують щоденну погоду над моєю головою. Не частіше. Він знаходиться у звучанні четвертої й п'ятої струн розлаштованої й запилюженої гітари, що стоїть в куті кімнати. Ще у гітари нема першої струни. Здається, навмисне порвав. Не люблю високі тембри. Різкими такими здаються. Бісять, як сигналки автомобілів у дворі, або сміттєзбирачі о шостій ранку своїм "пі-пі-пііііі...". Коли вже люди перестануть гадити навколо, аби не чути цих звуків. Отож, "радіо ефір на підвіконні" захоплював мене, як і ця жінка з усім їх болем. Може я й розмовний мазахіст, або поціновувач нічого пиздіння, але кращого пояснення годі шукати. Як стільки історій може вміститись в одній людині. Наче фільми на основі реальних подій, тільки художнього домислу менше. Мозок робить розкадровку. Ну, як мозок, його залишки після четвертої доби на ногах та розбавленого алкоголю. Ненавиджу ці алко-дрінки з льодом. Вони виглядають, як заляпаний повар у білому кителі чи поцілунок в плече. Таке собі задоволення. Щем в грудях з'являється десь о пів на п'яту ранку і не зникне у найближчі кілька днів.
У перервах між плачем та сумним обличчям бачу правильну усмішку. І гарна вона. Невинна. От розумієте, буває правильний привкус чи колір зубів, прийнятий суспільством. А тут справжня радість.
І очі твої схожі на мої, але світліші. Значить, і душа така, якщо маєш її та віриш в неї. У цьому ми винні самі. Тут суспільство ні при чім. Принаймні доти, поки не прийме закон копирсання в людях. Уявляєш, приїжджає служба з копирсання, що нагадує КДБ чи подібну структуру і витягують всю гидоту з тебе на зовні. Ніби в туалеті топляться, або у болоті смердючому. Цю воду застояну не відмиють ще довго, я знаю. Приходитимуть з нею до наступних підозрюваних. І через сморід у під'їзді всі встигатимуть звалити. А потім головний шукач казатиме: - Паскудна у нас роботка, пацани. Мало платять. І все. Більше нікому не вивернуть шлунок, шукаючи пальцями душу і не вмиються соками цими. А шкода. Вчора я їв м'ясо смачне. Може там ще залишилось.

Вже ранок, а ти досі приваблива. Не те, що для мене особисто. Підкреслив просто.

Вже ранок, а ми одягнуті. Містика. І правда. Правду не обов'язково роздягати. Зараз поїдеш працювати. Не хочеться, щоб їхала. Але тут точно треба прийняти доросле рішення - з'їбатися на хуй. І все.

Сподіваюсь, що цього ніхто із знайомих мені людей не прочитає ніколи, або хоча б до того моменту, коли я забудусь, помру чи перестану соромитись...

Впродовж усього життя почуваюсь брудним.

Я так брудний зовні та всередині, що шкіра втратила природний білий відтінок з обох боків. Скажу вам, це насправді жахливо. Без жартів. З дитинства дуже легко зрозуміти людей, у котрих не було житла, їжі чи води. Ставлюся до них із розумінням та відразою до власного життя водночас. Адже теж завжди не мав почергово кожного із цих складових. Без води почувався найгірше. З кожним роком більше мріючи про неї. Хоча не так давно нарешті отримав тимчасовий душ в зйомному житлі, але й досі не зміг змити весь бруд, що осів за більше, ніж двадцять років. Чим більше стараюсь зробити це, тим менше виходить і старання зводяться нулю. 

Коли у двадцять людині здається, що вона знає все — це цілком нормально. Але запитай її як змити бруд душевний і максимум, що вона порадить тобі — сходити у церкву. Я бував там. І дійшов висновку, що у цьому місці  більше набираються гріхів. Це аж ніяк не очищує. 

Буває прокидаєшся вночі, а цей бруд тисне на тебе. Змушує думати про нього. І заснути потім важко. І жити нестерпно та боляче. 

Виходиш на вулицю, а усі навколо тільки женуться за багатством, можливостями...це так ницо й нікчемно, зважаючи на те, скільки бруду в них. Зазвичай, його запах тимчасово перебитий парфумами та прикритий різнобарвною косметикою. Зазвичай, захований у дорогих машинах з тонованими вікнами, або у найвищих квартирах багатоповерхівок. 

Я прикриваю його волоссям та чистим, зім’ятим одягом. Все частіше мріючи про чистоту.

Гра у реальність

Вона сиділа навпроти, сміливо дивлячись в мої зіниці. Дещо грайливо, загадково, та все ж упевнено. Даючи зрозуміти, що хороша в ліжку. Бажаючи відкрити те, що зрозумів із перших слів, випадкових дотиків, власне, з присутності. Манера зваби вирізнялась витонченістю. Те, як вона опиралась на стіну, сидячи на ліжку. Як ніжно й повільно прибирала пасма волосся, які ховали від мене. Як покусувала губи та розрівнювала сорочку, що сама розстібалась від мінімального поруху, оберту чи навіть сміху.

Вона почала цитувати вірші найвідоміших із сучасників. Було так приємно від цієї обізнаності, що захотілось закрити роти обом. Не питаючи дозволу, я піднявся з підлоги, плавно заліз до нею у ліжко, вхопив за волосся й відтягнув голову до стіни, аби її губи були максимально близько моїм і глянув, наче наскрізно. Ніби знаю кожну потаємну думку і взагалі, живемо спільно десятиліттями. Тільки так можна змусити жінку змовкнути. Зафіксувавши і знерухомивши, торкнувся устами нижньої губи, не цілуючи. Так налагоджують контакт дихання, рухів, тіл. 

Все пришвидшувалось, набирало обертів, різкості й тваринності, залишаючи ніжність на потім. Одяг легко відклеювався з тіл, губився. Затанцювали кімнатою не в змозі втамувати спрагу...

Коли перед сном я не відвернувся від неї, а навпаки - обійняв, здригнулась від несподіванки. Заспокоїв, поцілувавши у плече. 

- Я хотіла тебе роздягти з того моменту, як почула й побачила на сцені, - промовила, відкриваючи, здавалося б, найбільшу свою таємницю.

- Угу, зрозумів, - відбуркнувся у відповідь коротко й спробував заснути.

Надворі світало. Очі випікало піском сонячного проміння. Вчора я читав. Надто часто знаю і бачу завчасно, коли жінка бажає звабити мене. Дозволяю довести все до кінця, граючи у піддавки. Захоплююсь винахідливістю.

-1° ніжності по горизонталі

Листопад б'є в голову, аби впав і більше не піднявся. Наносить удари дощами, вітрами, холодом, мряками та холодними словами. Останні, зовсім недавно здавались теплими й кольоровими. Кожна з калюж, у які ступають ноги, бездонна й огортає темрявою. Це не дипресія, а дивний дитячий сплін. Згадуєш всіх померлих та живих, що пішли. Більшість із них не мовчки. Адже не говорити, не кричати, не влаштовувати істерик - це твоя фішка. Навіть дорогоцінний сарказм наносить хук справа, бо не гостриш тим, що залишились, аби й вони не зникли. Втрати дорівнюють смертям. Відсутність спілкування - це особиста хвороба, що лікується довго та майже безнадійно. Ночі до біса холодні. Їжа втрачає смак. Починаєш невміло молитись повітрю, імпровізованими фразами...аби тим, хто дихає, жилося легше. Припиняєш. Бо ж не знаєш чи правильно робиш. Логічно ж, треба молитись саме повітрю, бо люди дихають ним. І буде їм більше кисню після сказаних слів:
"- Повітря, приходь до моїх рідних та близьких. Приходь навіть до тих, хто скривдив мене тілесно й душевно. Наповни їх киснем і очисти. Додай міцності легеням, вбережи від раку та інших захворювань...амінь"
І, слово за словом, сподіваєшся, що вранці все зміниться. Що прокидатись стане не так боляче. Сподіваєшся, що коли настане зима, то все зайве примерзне й відімре. Ти таки сучий оптиміст.

Пі. Ес.: Дихайте в такт. Живіть. Кінець.

НЕлюБО.В

Чому найбільше чіпляє жінка, яка ні хвилини не була твоєю? Чому викликає шалений неспокій і вносить у життя тремтливість в руках, нові гітарні бої? Чому образ її обличчя ряхтить у очах? Чому змушує тікати від себе, шукати її...зараз модно говорити — "змушує подорожувати".

У нас не було жодної спільної теми для розмов. Власне, жодної зв’язної розмови теж не було. З поміж кількох зустрічей, кави і приблизно семиста пройдених разом кроків зрозумів тільки те, що їй потрібно дати поштовх до життя. Адже тоді її проблеми були головними. Стояли на першому місці в короткому рядку цінностей провінційного невдахи-поета, спитого до такої межі, що навіть на рівні повної тверезості відчувався легкий перегар. Так доведеного до ручки, що алкоголь почав виходити порами. Проте її проблеми були головнішими, адже у нього залишався він, а у неї — не було нікого.
Цього ніколи не помітити з першого погляду. Жінки вміють ховати усе за усмішку, привабливий одяг та макіяж. У цьому вони сильніші чоловіків.

Нас звів мій обірваний сон, випадок, сніг та слова. Так, тут без правок. Ніяких дурних соц. мережних переписок, попередньої підготовки та інших дурниць. Ніколи не видаю себе з кращого боку при знайомстві, але і не демонструю усих внутрішніх дуростей(треба ж чимось дивувати потім). Маю звичку залишатись собою.

Отож, повернімось до того, що мене збудив будильник, інформуючи, що за кілька годин виступ. Надворі вечоріло, настрій був достатньо гнилим, аби задуматись не їхати нікуди. Я замислився: "А втім, яка різниця, де просрати сьогоднішній вечір?"
Погода переконувала: "Чувак, куди ти сунешся? Сракопад. Транспорту й так не буде!" Лінь та впертість, на щастя, взяли гору. Якщо вже зібрався і вийшов, то мушу їхати. З думкою: "Краще пізно, ніж не сьогодні!", - таксі мчало мовчазного пасажира.

Потім туман у спогадах, цигарковий дим, саркастичні репліки знайомим, міцна й безпафосна кава для того, аби прокинутись...і сцена. Сцена! Тут я справді живий. Тільки на ній.
Людям, здається, подобається. От і добре. Можна додати сили. Можна закрити очі. Прожити все знову. Знову...

Коли після відчайдушного хрипіння й вкотре пережитого, які у більшості випадків доводять до сліз, розплющив очі, вдихнути повітря...перше, що побачив — її. Почав читати з пам’яті, аби дивитись. Тільки тоді настає ота головна секунда...мовчиш. У мікрофоні чути судорожне дихання. В цей момент дякуєш світу, що можеш бачити, вмієш дивитись. Дякуєш, що вона бачить тебе таким щирим, яким може більше не побачити. Дивитись до останнього слова.
Нарешті "зповз" зі сцени. Оточили коментатори. Вона не наважилась підійти. Вже знав як її звати. Підсвідомо знав, хоча й страшенно не хотів цього. Як не хотів знати про її минуле. Нічого. Жодного слова. Для мене ж вона народилась сьогодні. Хочу знати тільки це.
Мене потягнули на чай, торт...чорт, скільки можна пояснювати, що я не їм тортів, не люблю клятих тортів, нехай навіть його спекла найкраща у світі мама з усією своєю любов’ю. Блядь. Я її втратив.

Відчуття втрати не покинуло навіть тоді, коли вона знайшла мене за кілька днів і ми пройшли декілька десятків кроків. Спільних кроків. Повірте, це таки щось означає.
А потім відчуття посилилось. Після душевних втрат настали фізичні. Не бачились приблизно рік. Вирішив написати.
Справжня готовність померти за щастя іншого приходить якраз тоді, коли розумієш, що у нього насправді нічого немає. Мені й не потрібно було нічого. Тільки допомогти вигребти. Хоча б чимось допомогти. Допомога виявилась взаємною: я розповідав яке насправді життя і заради чого тут живуть, а вона, не усвідомлюючи — надихала.
Коли стан пацієнта покращився, прийшов час відмовитись від таблеток.
Підштовхнути людину до того, щоб вона відмовилась від тебе — легко. Тільки і жити з цим доводиться теж тобі.
Вона не дізнається.
Понад усе хочеться відмовитись від куріння, алкоголю, жінок і решти додатків себе. Частково навіть від самотності.
Моментна слабкість.
Ти тільки дихай.
Руки знову холодні.

Хочеш — не хочеш

Найчастіше, чоловікам від жінок і справді потрібно лише одного. Але бувають ті, хто вникає/входить значно глибше...

Типово прямуєш у продуктовий магазин чи на ринок. Ти ж не йдеш за чимось одним, наприклад, банкою оливок. Адже розумієш, що вдома сповнені холоду морозилка чи холодильник, яких, для взаємної любові, потрібно наповнити харчами. І ще одна поправочка до закону: ти — смертний. Так, так, саме ти. Відповідно до цієї статті, під яку підлягає, як мінімум, тіло — шлунок повинен бути регулярно набитим різного роду шкідливостями. 
Можна вважати це ще одним додатком до того, що вряди-годи хоче чоловік окрім сексу. Коли він відчуває справжній голод, то будь готова втратити його на кухні, особливо у випадку, якщо абсолютно не вмієш готувати. Це не перешкода і не мінус тобі, просто він хоче й любить жерти. Порада в іншому: хочеш якісно трахатись — краще спочатку нагодуй.
Найбільший капець приходить в будинок, коли чоловік закохується. Тому не стверджуй, що йому потрібне тільки одне. Адже ти прагнула всім серцем і: "О, святі соски!" - мрії збулись — маєш раба. От від цього моменту йому потрібно точно не одне, починаючи від уваги, а завершуючи спогляданням на тебе, як на причину щоденного натхнення. 
Ну, правду кажучи, між іншим йому буде потрібне оте "одне", і, навіть, неодноразово. Але це буде не основним бажанням/заняттям.
І останнє...якщо все піде салом по горлу, то чоловікам від жінок потрібно не одного, а двох трьох...Чим більше карапузів, тим є для кого жити.

ПеЕс: Ти — жінка. Я знаю, що ти теж хочеш...

Поки вмієш згадувати

Вже у той момент коли ми прощались і вона закривала двері, повертаючись у квартиру, мені стало невимовно мало всього, що тоді оточувало. Всього, що могла дати ця ніч: мало світла, тепла, спокою, та, навіть,

бруківки, по якій ступали ноги. Було мало вулиць, калюж та музики, що жила у ній. Чому так і не вдалось забрати її із цього дурного міста? Для чого їхати туди, де немає запаху й ніжності її шкіри? Чому ми все так ускладнюємо? Чому все так просто? Хто тепер оберігатиме її від цього пронизливого холоду? Невимовно важко їхати туди, де ніхто не чекає. Переконуєшся, що у місці, де чекають, завжди приємно пахне.

Там, де ти тепер, зараз ніч. Там, де я — завіває в обличчя ранок. 

Не знаю, що відчув до неї, проте впевнений, що ненавиджу кожного, хто захоче її торкнутись. Нехай навіть випадково.

Дип(об)лом

Чи потрібне машині п’яте колесо, або людині третя нога? Я вважаю, що усім потрібні знання, адже папірець не вартий жодної витраченої хвилини життя, нервових клітин та, навіть, “ламаного гроша”.

Диплом — це фантомний біль батька чи матері, які бажають своїй дитині кращого життя. Батька, який готовий взяти кредит, щоб оплатити доньці навчання й матері, яка недоїдає і худне, пакуючи сумки з харчами дитині. На цьому й базується система освіти: на звичайних українських сім’ях.

Жодна приватна структура європейського зразка не вимагає диплому про завершену вищу чи середню спеціальну освіту. Керівникам, які приймають на роботу у таку організацію важлива твоя пристосованість до життя, навички й уміння сприймати нове. 

Поряд з тим, державні структури радянського зразка вимагають одну, або і дві вищі освіти, стаж роботи, якого взяти ніде, та безініціативність. З вищесказаного й випливає, що працівники державних структур не працюють, а протирають штани від години до години, впродовж багатьох років. Так і минає життя. 

А ще “вчорашні” студенти кожного дня змінюють напрям трудової діяльності, найчастіше проклинаючи витрачені на навчання роки.

Тому іди, навчайся. Отримаєш диплом, поставиш у рамку і матимеш роботу, — стиратимеш пил із “найкращих” років власного життя. Краще милуватись картинами. Вони обходяться дешевше.

Dolce vita

Чого хоче жінка, коли їй виповнюється двадцять один? Найперше — бути бажаною. Напевно так. Про кохання мова поки не йде. У цьому віці на нього проявляється алергія, виникає атеїзм почуттів, адже у цей момент дівчина вважає себе найбільш впевненою у собі. Особливо тоді, коли може легально купити алкоголь для посилення раптового пориву сміливості. Її повинен хотіти кожен. Хотіти всюди й у всіх сенсах та позах цього слова. Навіть розумово. Хоча якраз це не НАДпотрібно зараз.

Жінка хоче не товстіти. Це бажання теж особливо проявляється у віці повного повноліття, бо кожен егоїстичний самець орієнтується на таку-сяку Красу в особі жіночої статі. Відтак, опісля узаконення стосунків, на зовнішній вигляд можна буде «забити». Десь у двадцять шість (коли відростуть власні брови), походи у ресторан, імовірно, стануть символічними, а літні джинси виглядатимуть  завузькими та чекатимуть наступного сезону. Найважливіше те, що думки про майбутнє одруження, фату, фігуру, брови та інше “причандалля” приходять саме біля холодильника, після чергової смачної котлети. Коли далеко за північ. Кожного дня. Ну, мінімум, на вихідних.

У свої двадцять один, жінка буває схожою на чоловіка. Хоче стрімкої кар’єри, незалежності та неймовірного статку. Навіть якщо це і залишиться на словесному етапі, то відсоток взаємоподібності тільки зросте. Тому, як наслідок, хтось у майбутньому стане “гітлером у спідниці”(найчастіше — офісним). Інший — звичайним домогосподарчим тріплом, у проблемах якого винне завжди оточення. Не дивуйтесь, у чоловіків — усе те саме. Тільки у різних інтерпретаціях.

Чого ж дійсно хоче жінка, коли їй виповнюється двадцять один? Вона й сама не знає чого. Просто хоче. Хоче.

Мова — зброя нації. Чи якось так...

“Не розуміючи після, не сприймаючи до -
все йде, як і мусить іти. Іде собі як іде.
Я живу у країні, в яку не вірить ніхто.
і говорю мовою, яку не розуміють ніде…”

З раннього дитинства мене вчили, як вчитись. Вбивали у голову складні речі, які стосувались німецької граматики та англійської лексикології. Якби дорослим, котрі мене оточували тоді відміряли трохи більше часу на присутність у моєму житті, вони б “впарили” ще арабську чи китайську. Хоча, мотаючи плівку вперед, скажу, що кілька років тому доводилось ходити на пари з методики російської мови. На щастя, тільки ходити.

От якщо зв’язати всю тупість вітчизняної системи освіти та помножити на приземленість шкільних вчителів, а ще приправити совковими якостями виховання, то десь глибоко в голові я міг би на секунду їх зрозуміти.

Тільки й досі не допетраю, чому поряд з тим, коли ми вчили таку кількість закордонних слів, окультурених сільським суржиком та діалектизмами, ніхто не ставив ставку на вітчизняного виробника. Адже тільки в років дванадцять я почав розуміти, що не спілкуюсь належною мені мовою, не можу гідно висловити думку. Адже в років двадцять зрозумів, що іноземець, який приїздить на мою землю, повинен сам переходити у спілкуванні на мою мову, якщо йому щось потрібно. Що не мені під нього підлаштовуватись.  

“…Але доки хоча би ти читаєш наші рядки,
доки бодай ти одна залишаєшся тут,
нам усім випадає писати свої книжки,
нам усім випадає зважати на твій маршрут.

Ми навіть не пам'ятаємо, хто і що говорив,
ми навіть не помічаємо жодну з твої прикрас.
Головне, щоби ти ловила щоразу цей впертий ритм,
повторюючи всю нашу єресь дослівно за кожним із нас…”

Пам’ятаю ті ненависні вірші Шевченка. Здається, тільки їх ми й мали вчити. Урок в урок. Не те, що б я ставився якось не так до Григоровича, як до особи, але ж він не був святим, якому нас змушували вклонятись. Він так само жлудив алкоголь і спав з жінками, як мінімум. Але моє бачення так ніхто й не розділив. Як і те, коли я пробував пояснити, що в Україні жив і творив не тільки Тарас. На знак протесту і щоб доказати людям, я почав писати перші невдалі вірші. Проте біда у тому, що не виходило чомусь “садків вишневих коло хати”. Виходило справжнє життя, яке базувалось на батьках, що купували тобі двічі на рік по парі штанів. Добре, коли була така змога.

І ми любили тільки батьків, бо інші люди так і не показали що таке українська мова, що таке держава, яку теж треба було б любити. Хоча ні, яскраві й пам’ятні моменти зостались…коли ти підходив до того ж таки вчителя/викладача після уроку/пари, аби щось уточнити, а він тобі у відповідь: “Мені за це не доплачують. Треба було слухати…”

“…Носячи у кишенях ножиці і ключі,
витягуючи зі смерті невідомо кого,
маючи лиш імена поетів, яких цитуєш вночі,
і рваний солодкий опік громадянства свого,

тримаючи небо в очах і повітря в руці,
боронячи навіть тоді, коли не лишається сил,
мову своєї ніжності, які розуміють усі,
межі своєї свободи, бачені звідусіль”.

Величезну роль у навчанні життя та розумінні світу й держави допомогли книжки. Не веду особливого ліку стосовно того, скільки їх перейшло через руки впродовж років, але гордо можу запевнити — багато.

Поки ми будемо розмовляти абияк, думати абияк, то так і житимемо. Важливо не тільки вчитись володіти мовою та історією, а й уміти передати знання.

П.С.: Текст опираю на вірш С. В. Жадана “Мова ніжності”.

"Я тобі яблуко"

Осінню люди падають на землю, наче яблука: надбиті, зранені та перестиглі. І гниють. Ховаються у ящиках, підвалах, кишенях...зрештою будь-де, аби їх лишень не обгризли до кістяка, не викинули раніше часу.

Це вам не весна, коли усе тільки починається, як у нормальних яблук. Жовтень — це заключний саундтрек із титрами героїв. 

Навколо, жіночими сукнями, літає листя...і все, картинка чорніє. 

Імовірність воскреснути навесні рівна виграшу в карти. Все залежить тільки від того, як передбачиш наступний хід, чи навчишся рахувати. Себто, у тебе ще ціла зима попереду, аби відлежатись під снігом та обдумати наступний крок, кожен блеф у партії. Замерзнути, проте відпочити. Адже всього й відразу не здобудеш. Якщо досягнеш одного — обов'язково втратиш щось рівноцінне: слух за зір, мову за відчуття, достаток за мудрість...себе за про когось занапастиш.

Поки знайдуть у якій частині твого тіла найбільше гнилі, поки зріжуть її ножем, ще встигнеш полежати між кількох груш та спаскудити їм життя.

27 + 03 = 2016

Кожна думка, як точка відліку до прийняття рішення. Адже усе починається з опорної точки, з ідеї, задуму. Тут нема межі адекватності, толерантності, аналізу. Немає нічого зайвого. Як би не реагували на твої думки, рішення, не шукали причин чи засуджували.
Ніколи не пояснюй нічого. Пояснити — це дати привід узяти викрутку і розколупувати твій череп, вирізаючи із шматків шкіри слова, які зможуть сподобатись чи виділити з тебе бажане, хоча й не правдиве. Можливість виграти бій, влучно збивши супернику дихання.
Я не метую бути комусь суперником. Стати кращим чи гіршим в чиїхось очах. Не прошу любити/ненавидіти, але рахуватись зі мною прийдеться. У кожному випадку, я той, хто я є. Від тієї самої точки відліку, коли двоє людей зустрілися поглядами і про щось подумали. Прийняли ключове, для мене, рішення.

Муз. супровід: Nothing But Thieves - Six Billion

"Створюючи планету, не вбивай у ній життя"

Починаючи з першої години доби, ніби із щойно створеної планети, на якій вже є крани й каналізації, є кухні, створені лише для кранів та, розсипаної по них, кави — потрібно створити жінку. Можливо не одразу, з часом. Десь після води. Так, вода однозначно потрібна. Для  жінки і кави. Для кави і жінки. Для кави, жінки і мене. Що з нас повинно бути першим у переліку води? Напевно, цукор. Адже без нього нікуди у цих стосунках. Стосунках між чоловіком і жінкою.

Коли з’явився повний комплект для повноцінного, щойно створеного світу, починаєш думати що із ним робити. Тоді починаєш любити жінку, крутити в різні сторони крани, чистити по вівторках каналізацію, нюхати вранці каву й пити воду, наче вдихати повітря.

Проте, структура не завжди така. Особливо, коли справді стараєшся жити. Починаєш робити все, аби не любити цю жінку, наприклад: крутити нею в різні сторони, чистити їй мізки, нюхати інші парфуми та чужих жінок, багато пити. І це тільки з жінкою. Це лише перший тип упорядкування.

У таку канву можна підставити кожен із компонентів твого світу. Нівелювати ними, крутити, підбираючи правильні ракурси, складаючи пазли, але все, безумовно, починається з жінки. І саме тоді починаєш хотіти її у всіх вигаданих і, передбачених кавою, планах.

Одразу після створення нової планети.

“Тобі вже пора. Пора? Не пора.”

Якось зустрілись зі знайомим і він запитав: “Ти маєш дівчину?” Здавалося б, звичне, буденне питання, але не цього разу. Для мене подібні питання звучать як: “Маєш пару зайвих шкарпет?” Чому це повинно виглядати, наче наявність певних речей? Не говорячи про якийсь особливий статус, особистий статус. Але ж ні, дівчина. Краще б запитав про велосипед, гітару, врешті-решт, вірші.
Коли тобі, як мені, виповнилось двадцять. Всього лише двадцять. І живеш у 2016-му, а не хоча би в дев’яностих, обов’язково знайдеться якась тьотя з родини чи подруг батьків, котра при кожній зустрічі в’їдливо питатиме: “Коли вже нарешті одружишся? Тобі вже пора”. Звідки їй знати коли для мене пора? Що для мене пора? І, звісно, її обов’язок мене навчити, бо ж я сьогодні народився і ще зовсім недоумкуватий.
Дивлюсь на це все, що відбувається й розумію, навіть кепкувати не особливо хочеться, не особливо можется. Якщо всім таке діло до цього, то хоча би ставлення повинно вказувати на те, що це не розпродаж, коли змітаються із прилавків всі речі, ба, навіть, залежана дешева гречка, бо так треба. Так ти звик.
Певно, треба почасти почати вірити в “пороблено”. Ні, немає у мене дівчини. Ні, не збираюсь я одружуватись. Ліпше питайте чи не голодний.

‎16 ‎грудня ‎2015‎ р., ‏‎0:09:58

Якщо хтось коли-небудь зніматиме фільм за сценарієм цієї книги, то не буде людини, окрім мене, котра так сильно хотіла б стати головним актором цієї екранізації.

Якщо Давіду Фонкіносу колись знадобиться дворецький, то я готовий відкривати двері його будинку, аби лише пізнати цю людину краще.

Сказати, що книга “Наші розставання” прочитана мною на одному подиху — не сказати нічого. Тому говоритиму правдиво і сміливо. Це найкраща книга з усього, прочитаного мною впродовж життя, книжкового багажу. Довелось не тільки пережити та пропустити її крізь себе, а й знайти відповіді в собі на безліч запитань та головоломок, котрі, здавалося, не мали розгадки й мучили впродовж тривалого часу.

Важко підібрати конкретні слова, щоб описати свій стан зараз. Але ж вам цікаво про що цей роман чи правильніше сказати, історія, яку коротко описують так: “Весела та водночас сумна історія стосунків, якій не знайшлося місця в словнику, від чого вона лише виграла”. Напевно, це все, що потрібно знати майбутньому читачу перед тим, як він впустить перші слова у власне життя.

Від себе обіцяю, що більше не цитуватиму навіть Ремарка(при всій повазі до нього), цитуватиму Фонкіноса(як би важко не вимовлялось його прізвище). Вже очевидно, що я розібрав роман на цитати майже повністю, але для цікавинки та інтриги покажу лише одну із цитат, проводячи аналогію зі своїм життям:

“…Я повісив на шию плакат із написом:

“Ти мене дістала”.

Аліса вийшла. Я побачив, як вона підходить і намагається роздивитись, що ж я написав. Тоді вона широко усміхнулась і пришвидшила крок, щоб мене розцілувати. А потім прошепотіла: “Ти теж мене дістав”.

Це було кохання…”

Ця книга для чуттєвих, вміючих думати, фантазувати, сміятись і плакати, залишатись дітьми в дорослому віці, а також для романтиків, жінок та самітників. Для тих, хто вміє читати відчуваючи.

Я не читав її. Я просто дивився і побачив…

"Рани лікуються безпритульністю"

Зупинки здаля виднілись надбитою цеглою, розкиданим сміттям і картавими написами. Вони роками піддавались ерозії, вбираючи чужі емоції, переживання, п'янки, погляди, дотики та відчай. Старечим навісом прикриваючи всі події від розвитку, що відбувався навколо. Скільки бомжів і блудливих собак прихистили вони. Скільки історій увібрали у себе мовчки, наче риби. Скільки життя відбулось між ними, зробивши їх найнепомітнішим місцем дислокацій і прибуття. Сьогодні я сказав одній із таких банальне: "Дякую", - піднявши кілька папірців, котрі закрутив сюди вітер. Адже моє найщиріше побачення почалось саме на одній із зупинок, а я й не встиг подякувати за це. Більшість відкриттів, переїздів, прощань я, так чи інакше, розпочинав чи завершував на них. І не тільки на зупинках...не тільки я. Маршрути непередбачувані. Почуття завжди відрізняються. Але важливо мати у житті кілька періодичних зупинок. Кілька острівків спокою.

"Симулянти і понти"

“Якби мікрофони були людьми, то я б їм не заздрив”, — якось запостив на фейсбуці Ростик Фук. Якщо ж не знаєте хто це, то "Сільські вісті" не читали і "Los Colorados" не слухали. Загалом, не жили. Так як він висвітлив цією фразою все життя мікрофонів, то я про них більше й не думав. Зайшов з людської сторони…
Мені не подобаються люди, котрі умовно “кінчають” біля (-у,- в) мікрофона. Маю на увазі виступи різного роду, найбільше обсираючи літературні. Безумовно, важливо передати зміст і почуття, вкладені автором, або ж власне бачення твору.
Часто буває, що написане читцями має поганенький сюжет, зміст і насичене лише дурнуватими понтами. І як би ти його не читав, не трахав — воно вже ніяк не стане кращим. Почасти говорю й про те, що пишу сам, про ту всю фіговину, яку накручую на вуха читачам чи глядачам. Це ж проблематика маловідомих, або надто відомих. Золотої середини ніяк сюди не втулиш.
Повірте, голосом можна передати достатньо емоцій, щоб вас зрозуміли й без будь-яких надривань. Не обов’язково вигинатись, як у стриптиз-барах, вам же за це навіть не доплачують. Точніше, взагалі не платять. А показати власні особливості, театральні здібності тіла, завжди можна перед дзеркалом вдома. У якості глядача, мало хто здатен отримати насолоду від споглядання на вас, тим паче, від голосінь чи передсмертних криків, й від того, як ви ледве не повзаєте перед присутніми. Зберігайте гідність. Якщо вже щось таки пишете, то вкладайте цю енергію в слова, або хоч між них. Щиро не хотілося б, щоби сучасна українська література набула вашого вигляду.

"Пригоди Шоблі"

Шобля була маленькою істотою, яка народилась, приблизно, наприкінці 90-х, а може й куди раніше. Достовірно цього ніхто не знав. Задеркуватість та прямолінійність швидко зробили своє діло, давши їй шанс бути популярною серед людей різних статусів, кіл та ступенів розвитку. Але це все було значно пізніше, почавшись із зовсім простого.
Одного разу, коли Шобля була ще підлітком, повертаючись від друзів додому, випадково познайомилась із компанією багато старших від неї юнаків та дівчат. На правду, вона одразу сподобалась старшакам, особливо з моменту, коли відкрила своє дивне ім’я. Відтоді вона почала пропадати, вештаючись із ними до пізньої ночі, лузаючи насіння, підло стібаючись один із одного і руйнуючи все на своєму шляху. Тоді вперше спробувала алкоголь, цигарки й інші привабливі та легкодоступні методи вбиття часу та рідкісних досягнень Нірвани. Прийшло перше розуміння того, що її ім’я відрізняється від інших, виділяє серед оточуючих, надає якусь нотку особливості, пихатості та неординарності. Тим воно й почало їй подобатись.
Батьки були змушені відректись від дивної дитини й переїхати в інше місто після щоденних нальотів дружків малої, які завалювались до їхньої домівки, перетворюючи будинок любові в звичайнісінький свинарник. Або вибираючи інше місце для тусовок, стирчали добру годину перед їхнім домом, топчучи квітники біля входу і горланивши: “Шобля, виходь відриватись!” Після того, як не було ніякої реакції від дитини, щойно нанюханої клеєм, вони просто вибивали шиби у вікнах, щоб привести малу до пам’яті, поки вона “медитувала”, спілкуючись подумки з патрулями й Творцем. Це стало останньою краплею. Татусьо і мамуся зрозуміли, що не мають жодного впливу на своє диявольське творіння й просто зреклись його. Оскільки Шобля була постійно обдовбана, то їй, ясна річ, було все одно.
Часи змінювались. Поступово дівча підростало, розумівши, що набридла така компанія, у якій ніхто не прагне нічого нового для себе, точніше взагалі нічого не хоче. Вірогідно тому, що просто не вміє мислити, а вже присутні стереотипи, нав’язані кимось, не так легко змінити. Почала ловити себе на думці, що їй подобаються охайні дівчата, які гуляють за ручки із симпатичними хлопцями, а потім натикаються на її компанію і змушені витрусити останні копійки, залишені на проїзд. Від цих парочок навіть пахло приємніше, ніж від тих типів, що кожного дня домагались її у провулках, закинутих будинках, де вони інколи ночували, або й просто на лавці у парку. А не домігшись свого — просто ґвалтували, вкриваючи синцями і ранами. Після останнього із таких брудних та малоприємних випадків вона просто зникла для всіх.
Так-сяк відмившись і відчухавшись, почала подорож автостопом у напрямку, де бачила заходи сонця під час періодів адекватності, котрі завжди приваблювали і заспокоювали. Подолавши кількасот кілометрів, вирішила зупинитись у якомусь із кількох, побачених дорогою з вікна автівок, міст. Тут було значно чистіше ніж на її рідних вулицях чи краще сказати вулицях, на яких вона виросла, бо рідними вони ніколи не були. Це ж лише вулиці, як вони можуть стати рідними? Максимум — знайомими.
Не гаючи часу даремно, відібрала у першого ліпшого бомжа якусь газету з оголошеннями, на якій він сидів і, повільно вичитуючи, посміхнулась. Щось таки знайшла. Відірвала потрібне, а решту відкинула туди, звідки взяла в оренду.
З труднощами добравшись до найбільшого офісного будинку шумного міста, відшукала потрібний кабінет, де ознайомилась із новим для себе та власного, коротко-лаконічного мовленнєвого запасу, словом — “співбесіда”. Чоловік, що посміхнувся, побачивши Шоблю, відразу з порога почав засипати її якимись питаннями стосовного того, яка у неї освіта, чим любить займатись і, здавалося, що питав про все на світі. Вона не знала що відповісти, бо ні освіти, ні якихось цікавих захоплень не було. А ще вона підмітила для себе, що цей чоловік не повторює однакових чи навіть подібних слів у одному реченні та не запинається, роблячи дурні паузи, як всі, набуті раніше, знайомі. Тому дівча просто дивилось на живу істоту, наче на картину. Між ніг стало вогковато, у животі шурували якісь метелико-мурахи, але нічого з цих, дивних досі, відчуттів, не порушило уваги. Після довгого монологу він запитав:
- То як тебе звати?
- Шобля, — ніяково відповіла дівчина.
- Шобля? — відкривши широко очі й насмішкувато розтягнувши губи, перепитав він.
- Шобля, — зовсім подавлено ствердила вона.
- Ти нам підходиш.
Робота була не вельми престижною — клоун на побігеньках. Проте приносила якісь гроші, нові знання і досвід. Хоча, більшість ставилась до Шоблі, як до розумово відсталої, постійно кепкуючи, але був іще один плюс, крім матеріального — знали її на ім’я і в обличчя усі: від прибиральника до головного директора. Останній і звільнив після того, як вона побила його заступника, втомившись від злорадних кпинів.
На чесно зароблені гроші вона почала подорожувати, знайомлячись із новими людьми, звичками, світом. Про неї писали, запрошували на теле- й радіоефіри. Кепкували, насміхались тупими питаннями, щоб підвищити рейтинги, затягнути глядачів, слухачів, читачів. Шобля справді стала популярною й відомою на весь світ. Але, як і раніше, продовжувала жити на вулиці. Без усяких обмежень. Їй пропонували змінити ім’я, але було надто пізно. Правду кажучи, і бажання не було. Адже батьки ж чомусь назвали її саме так, то нехай буде.
Одного теплого вечора, будучи зовсім дорослою жінкою, Шобля вмостилась під якимось із мостів на околицях міста. Дістала з-під поли шкірянки торбинку з клеєм і дивилась на те, як повільно й красиво заходить сонце. Після кількох втягувань на повні легені розвернулась, взяла шматок арматури, що валявся поруч, і видряпала на бетоні: “Всьобля…” А потім заснула і не проснулась.
Після стількох років, довготривалих пошуків себе, душевних перипетій, розчарувань від світу й бридкості людей, вона зрозуміла, що її дивно-особливе ім’я є лише інтерпретацією бичого, лайливого питання. Ніякої екзотики. Тупість батьків та жорстокість світу. І вона дала на нього таку ж ствердну відповідь.
З тих пір нічого не змінилось.

"Поки ти спав..."

Ох, ця вранішня субота. Довготривала жовтнева мжичка. Повітря свіже, наче з холодильника, діймає найглибші частинки легень. Листя шурхотить під ногами, доживаючи останні години перед тим, як буде зметене двірниками. Невиспані біляві кралі вибігають на шпильках із салонів краси й дрібочуть до новеньких "Range Rover"-ів. Голуби кружляють над верхівкою театру, зрідка приземляючись й доїдаючи мою, куплену на сніданок, булку. Їм вона зараз потрібніша. А я, а що я, п'ю гаряче американо з молоком, сидячи на сходах драматичного театру, підставивши обличчя січкуватим краплинам дощу й закутавшись у величезний зимовий светр. Виглядаю бомжувато, як Сергій Бодров на зйомках фільму "Брат". Ось такий мій ідеальний ранок двадцять четвертого жовтня, неповторного, дві тисячі п'ятнадцятого року.