«Уривок щоденника…»

Я тоді ночував десь біля Червінська. Вона, імовірно, вдома. Якось не хотілось засинати і ніч проходила в думках про те, скільки всього сталось за останні декілька років. Як насичено і кольорово жилось. Мені ж двадцять. Не сорок, не п’ятдесят, а лише двадцять. Здавалося б, зовсім не серйозний вік, щоб про таке думати, але переключити увагу на щось інше геть не виходило. В кожному випадку, мені подобалось те, як я його прожив. Навіть з усіма помилками.

Діставши з холодильника пиво, вмостився на сходах і закурив.

Пам’ятаю, ми дуже класно відсвяткували мої два попередні Дні народження і три її. А ще, декілька місяців назад все закінчилось, наче остаточно. Взаємно пообіцяли взагалі не підримувати зв’язок. Наче вдається. І жити, і думати, і стримуватись. Тому, все не так погано, як очікувалось. Трохи ламає моментами. І руки німіють. Бувало й гірше.

Лише ота обіцянка, не підтримувати зв’язок, залишилась не до кінця виконаною, бо все ж було кілька, на мою думку, формальних чи то фальшивих розмов після всього. Тобто, придертись ніби й нема до чого, але краще б їх не було. Нічого справжнього в них не сказано, нічого суттєвого теж. Люди зникають з життів один одного так само раптово, як і з’являються. Щось залишається, та це тільки левова частка того, як ці речі тебе змінюють. Саме в процесі такої безсонної ночі я й пообіцяв собі, що коли і будуть якісь подібні розмови в майбутньому, то більше ніколи не напишу того, що хотів би чи мав насправді. Цілком достатньо фальші дорослих людей.

P/S:

1. Усе б нічого, але це, мабуть, одна з небагатьох речей, яку б не хотілось, щоб хтось читав. Проте, стараюсь слідувати порадам і не писати у шухляду (в буквальному значенні).
2.  Не шукайте аналогій, переплетених з моїм життям. Їх там немає. А якщо щось і знайдете, я зумію відговоритись. 
   

Magic time, або семантика щастя по-львівськи

На смартфоні приблизно шоста вечора. Надворі стає прохолодно, а львівські вулички огортають десятивересневі сутінки. Поруч крокує мій сьогоднішній компаньйон, за сумісництвом - викладач, GPS-навігатор з сенсорною інтуїцією напрямку і просто прикольна людина — Лана. Тільки тут і тільки зараз я можу, хочу і буду її так називати, щоб ви правильно зрозуміли мій настрій, ставлення до неї та капризного вересня. У планах лишилось зовсім мало: відвідати презентацію книги із загадковою назвою — "Семантика наших прикрас", яка вже добрих шість місяців бачить світ, але мало бачила нас, або ми її.  Після семантичного початку вечора буде щось іще, а потім потяг, автобус, ще автобус, тротуар, двері й тепле домашнє ліжко. А зараз тішить безпафосність бару, якому не робитиму реклами, купки людей в очікуванні початку і те, що вимкнули гучну попсу, від якої починає боліти голова. Нарешті вмостившись, бачу тендітну поетку, що здобуває другу вищу освіту, і якій на вигляд не дав би й вісімнадцяти, з приємною усмішкою та вельми цікавими дредами. Вона з Рівного — з такого далекого і, водночас, близького мені міста, в якому неодноразово жив по кілька днів, творивши нові юнацькі спогади. Міста, де точно залишилось до кого поїхати.  Та зараз уся увага їй, дівчині, чий голос я чув лише на аудіо - Вікторії Дикобраз, та її спільному з видавництвом "Крок" дітищу, в кльовому двоколорі. Атмосфера домашня: фотографи на підлозі, нема пляшечок з мінералкою на вкритих дорогими скатертинами столах, камер, проекторів та нудних модераторів. Ну, як нема модераторів —є, але один і геть не занудний. Сьогоднішню зустріч модерує Юрій Матевощук, який, власне, і запропонував Віці видаватись. І що б він не казав про те, який з нього кепський модератор, але його спонтанність, цікавість і вміння жартувати робить будь-які зустрічі виграшними. Кажу так зовсім не через те, що знайомий з ним. Просто така правда. Слухаю один вірш, другий, третій, і, мимоволі відчуваю як десь з-під лівої лопатки до шиї лоскочуть приємні мурахи, а сам розчиняюсь в словах, як цукор у кип'ятку. В мене, людини, яка постійно придирається до найменших дрібниць, немає причин для критики? Важко віриться, але є лише гармонія. Гармонія слів, тембру голосу, інтонації, швидкості декламації, жестів, погляду Віки та моїх асоціацій і спогадів. А головне, не хочеться кудись іти.

"У таку можна закохатись", - подумав я тоді. А у творчість, простоту, жіночну вітряність і поготів.

Ось такі мої враження. Тільки враження, ні більше, ні менше. До всього, ще пам'ятне творіння під назвою "Пересадка Здо" та музичний супровід від гурту  "Reamonn", під який я це виписував із себе. Звучить завершальна пісня плейлисту - "Supergirl". Якась така доречна. На цьому й завершу. Якось так.