На смартфоні приблизно шоста вечора. Надворі
стає прохолодно, а львівські вулички огортають десятивересневі сутінки. Поруч
крокує мій сьогоднішній компаньйон, за сумісництвом - викладач, GPS-навігатор з сенсорною інтуїцією напрямку і
просто прикольна людина — Лана. Тільки тут і тільки зараз я можу, хочу і буду
її так називати, щоб ви правильно зрозуміли мій настрій, ставлення до неї та
капризного вересня. У планах лишилось зовсім мало: відвідати презентацію книги із
загадковою назвою — "Семантика наших прикрас", яка вже добрих шість
місяців бачить світ, але мало бачила нас, або ми її. Після семантичного початку вечора буде щось
іще, а потім потяг, автобус, ще автобус, тротуар, двері й тепле домашнє ліжко.
А зараз тішить безпафосність бару, якому не робитиму реклами, купки людей в
очікуванні початку і те, що вимкнули гучну попсу, від якої починає боліти
голова. Нарешті вмостившись, бачу тендітну поетку, що здобуває другу вищу
освіту, і якій на вигляд не дав би й вісімнадцяти, з приємною усмішкою та
вельми цікавими дредами. Вона з Рівного — з такого далекого і, водночас,
близького мені міста, в якому неодноразово жив по кілька днів, творивши нові
юнацькі спогади. Міста, де точно залишилось до кого поїхати. Та зараз уся увага їй, дівчині, чий голос я
чув лише на аудіо - Вікторії Дикобраз, та її спільному з видавництвом
"Крок" дітищу, в кльовому двоколорі. Атмосфера домашня: фотографи на
підлозі, нема пляшечок з мінералкою на вкритих дорогими скатертинами столах,
камер, проекторів та нудних модераторів. Ну, як нема модераторів —є, але один і
геть не занудний. Сьогоднішню зустріч модерує Юрій Матевощук, який, власне, і
запропонував Віці видаватись. І що б він не казав про те, який з нього кепський
модератор, але його спонтанність, цікавість і вміння жартувати робить будь-які
зустрічі виграшними. Кажу так зовсім не через те, що знайомий з ним. Просто
така правда. Слухаю один вірш, другий, третій, і, мимоволі відчуваю як десь
з-під лівої лопатки до шиї лоскочуть приємні мурахи, а сам розчиняюсь в словах,
як цукор у кип'ятку. В мене, людини, яка постійно придирається до найменших
дрібниць, немає причин для критики? Важко віриться, але є лише гармонія.
Гармонія слів, тембру голосу, інтонації, швидкості декламації, жестів, погляду
Віки та моїх асоціацій і спогадів. А головне, не хочеться кудись іти.
Ось такі мої враження. Тільки враження, ні більше,
ні менше. До всього, ще пам'ятне творіння під назвою "Пересадка Здо"
та музичний супровід від гурту "Reamonn", під який я це виписував із себе. Звучить
завершальна пісня плейлисту - "Supergirl".
Якась така доречна. На цьому й завершу. Якось так.
Немає коментарів:
Дописати коментар