"Рани лікуються безпритульністю"

Зупинки здаля виднілись надбитою цеглою, розкиданим сміттям і картавими написами. Вони роками піддавались ерозії, вбираючи чужі емоції, переживання, п'янки, погляди, дотики та відчай. Старечим навісом прикриваючи всі події від розвитку, що відбувався навколо. Скільки бомжів і блудливих собак прихистили вони. Скільки історій увібрали у себе мовчки, наче риби. Скільки життя відбулось між ними, зробивши їх найнепомітнішим місцем дислокацій і прибуття. Сьогодні я сказав одній із таких банальне: "Дякую", - піднявши кілька папірців, котрі закрутив сюди вітер. Адже моє найщиріше побачення почалось саме на одній із зупинок, а я й не встиг подякувати за це. Більшість відкриттів, переїздів, прощань я, так чи інакше, розпочинав чи завершував на них. І не тільки на зупинках...не тільки я. Маршрути непередбачувані. Почуття завжди відрізняються. Але важливо мати у житті кілька періодичних зупинок. Кілька острівків спокою.

"Симулянти і понти"

“Якби мікрофони були людьми, то я б їм не заздрив”, — якось запостив на фейсбуці Ростик Фук. Якщо ж не знаєте хто це, то "Сільські вісті" не читали і "Los Colorados" не слухали. Загалом, не жили. Так як він висвітлив цією фразою все життя мікрофонів, то я про них більше й не думав. Зайшов з людської сторони…
Мені не подобаються люди, котрі умовно “кінчають” біля (-у,- в) мікрофона. Маю на увазі виступи різного роду, найбільше обсираючи літературні. Безумовно, важливо передати зміст і почуття, вкладені автором, або ж власне бачення твору.
Часто буває, що написане читцями має поганенький сюжет, зміст і насичене лише дурнуватими понтами. І як би ти його не читав, не трахав — воно вже ніяк не стане кращим. Почасти говорю й про те, що пишу сам, про ту всю фіговину, яку накручую на вуха читачам чи глядачам. Це ж проблематика маловідомих, або надто відомих. Золотої середини ніяк сюди не втулиш.
Повірте, голосом можна передати достатньо емоцій, щоб вас зрозуміли й без будь-яких надривань. Не обов’язково вигинатись, як у стриптиз-барах, вам же за це навіть не доплачують. Точніше, взагалі не платять. А показати власні особливості, театральні здібності тіла, завжди можна перед дзеркалом вдома. У якості глядача, мало хто здатен отримати насолоду від споглядання на вас, тим паче, від голосінь чи передсмертних криків, й від того, як ви ледве не повзаєте перед присутніми. Зберігайте гідність. Якщо вже щось таки пишете, то вкладайте цю енергію в слова, або хоч між них. Щиро не хотілося б, щоби сучасна українська література набула вашого вигляду.

"Пригоди Шоблі"

Шобля була маленькою істотою, яка народилась, приблизно, наприкінці 90-х, а може й куди раніше. Достовірно цього ніхто не знав. Задеркуватість та прямолінійність швидко зробили своє діло, давши їй шанс бути популярною серед людей різних статусів, кіл та ступенів розвитку. Але це все було значно пізніше, почавшись із зовсім простого.
Одного разу, коли Шобля була ще підлітком, повертаючись від друзів додому, випадково познайомилась із компанією багато старших від неї юнаків та дівчат. На правду, вона одразу сподобалась старшакам, особливо з моменту, коли відкрила своє дивне ім’я. Відтоді вона почала пропадати, вештаючись із ними до пізньої ночі, лузаючи насіння, підло стібаючись один із одного і руйнуючи все на своєму шляху. Тоді вперше спробувала алкоголь, цигарки й інші привабливі та легкодоступні методи вбиття часу та рідкісних досягнень Нірвани. Прийшло перше розуміння того, що її ім’я відрізняється від інших, виділяє серед оточуючих, надає якусь нотку особливості, пихатості та неординарності. Тим воно й почало їй подобатись.
Батьки були змушені відректись від дивної дитини й переїхати в інше місто після щоденних нальотів дружків малої, які завалювались до їхньої домівки, перетворюючи будинок любові в звичайнісінький свинарник. Або вибираючи інше місце для тусовок, стирчали добру годину перед їхнім домом, топчучи квітники біля входу і горланивши: “Шобля, виходь відриватись!” Після того, як не було ніякої реакції від дитини, щойно нанюханої клеєм, вони просто вибивали шиби у вікнах, щоб привести малу до пам’яті, поки вона “медитувала”, спілкуючись подумки з патрулями й Творцем. Це стало останньою краплею. Татусьо і мамуся зрозуміли, що не мають жодного впливу на своє диявольське творіння й просто зреклись його. Оскільки Шобля була постійно обдовбана, то їй, ясна річ, було все одно.
Часи змінювались. Поступово дівча підростало, розумівши, що набридла така компанія, у якій ніхто не прагне нічого нового для себе, точніше взагалі нічого не хоче. Вірогідно тому, що просто не вміє мислити, а вже присутні стереотипи, нав’язані кимось, не так легко змінити. Почала ловити себе на думці, що їй подобаються охайні дівчата, які гуляють за ручки із симпатичними хлопцями, а потім натикаються на її компанію і змушені витрусити останні копійки, залишені на проїзд. Від цих парочок навіть пахло приємніше, ніж від тих типів, що кожного дня домагались її у провулках, закинутих будинках, де вони інколи ночували, або й просто на лавці у парку. А не домігшись свого — просто ґвалтували, вкриваючи синцями і ранами. Після останнього із таких брудних та малоприємних випадків вона просто зникла для всіх.
Так-сяк відмившись і відчухавшись, почала подорож автостопом у напрямку, де бачила заходи сонця під час періодів адекватності, котрі завжди приваблювали і заспокоювали. Подолавши кількасот кілометрів, вирішила зупинитись у якомусь із кількох, побачених дорогою з вікна автівок, міст. Тут було значно чистіше ніж на її рідних вулицях чи краще сказати вулицях, на яких вона виросла, бо рідними вони ніколи не були. Це ж лише вулиці, як вони можуть стати рідними? Максимум — знайомими.
Не гаючи часу даремно, відібрала у першого ліпшого бомжа якусь газету з оголошеннями, на якій він сидів і, повільно вичитуючи, посміхнулась. Щось таки знайшла. Відірвала потрібне, а решту відкинула туди, звідки взяла в оренду.
З труднощами добравшись до найбільшого офісного будинку шумного міста, відшукала потрібний кабінет, де ознайомилась із новим для себе та власного, коротко-лаконічного мовленнєвого запасу, словом — “співбесіда”. Чоловік, що посміхнувся, побачивши Шоблю, відразу з порога почав засипати її якимись питаннями стосовного того, яка у неї освіта, чим любить займатись і, здавалося, що питав про все на світі. Вона не знала що відповісти, бо ні освіти, ні якихось цікавих захоплень не було. А ще вона підмітила для себе, що цей чоловік не повторює однакових чи навіть подібних слів у одному реченні та не запинається, роблячи дурні паузи, як всі, набуті раніше, знайомі. Тому дівча просто дивилось на живу істоту, наче на картину. Між ніг стало вогковато, у животі шурували якісь метелико-мурахи, але нічого з цих, дивних досі, відчуттів, не порушило уваги. Після довгого монологу він запитав:
- То як тебе звати?
- Шобля, — ніяково відповіла дівчина.
- Шобля? — відкривши широко очі й насмішкувато розтягнувши губи, перепитав він.
- Шобля, — зовсім подавлено ствердила вона.
- Ти нам підходиш.
Робота була не вельми престижною — клоун на побігеньках. Проте приносила якісь гроші, нові знання і досвід. Хоча, більшість ставилась до Шоблі, як до розумово відсталої, постійно кепкуючи, але був іще один плюс, крім матеріального — знали її на ім’я і в обличчя усі: від прибиральника до головного директора. Останній і звільнив після того, як вона побила його заступника, втомившись від злорадних кпинів.
На чесно зароблені гроші вона почала подорожувати, знайомлячись із новими людьми, звичками, світом. Про неї писали, запрошували на теле- й радіоефіри. Кепкували, насміхались тупими питаннями, щоб підвищити рейтинги, затягнути глядачів, слухачів, читачів. Шобля справді стала популярною й відомою на весь світ. Але, як і раніше, продовжувала жити на вулиці. Без усяких обмежень. Їй пропонували змінити ім’я, але було надто пізно. Правду кажучи, і бажання не було. Адже батьки ж чомусь назвали її саме так, то нехай буде.
Одного теплого вечора, будучи зовсім дорослою жінкою, Шобля вмостилась під якимось із мостів на околицях міста. Дістала з-під поли шкірянки торбинку з клеєм і дивилась на те, як повільно й красиво заходить сонце. Після кількох втягувань на повні легені розвернулась, взяла шматок арматури, що валявся поруч, і видряпала на бетоні: “Всьобля…” А потім заснула і не проснулась.
Після стількох років, довготривалих пошуків себе, душевних перипетій, розчарувань від світу й бридкості людей, вона зрозуміла, що її дивно-особливе ім’я є лише інтерпретацією бичого, лайливого питання. Ніякої екзотики. Тупість батьків та жорстокість світу. І вона дала на нього таку ж ствердну відповідь.
З тих пір нічого не змінилось.

"Поки ти спав..."

Ох, ця вранішня субота. Довготривала жовтнева мжичка. Повітря свіже, наче з холодильника, діймає найглибші частинки легень. Листя шурхотить під ногами, доживаючи останні години перед тим, як буде зметене двірниками. Невиспані біляві кралі вибігають на шпильках із салонів краси й дрібочуть до новеньких "Range Rover"-ів. Голуби кружляють над верхівкою театру, зрідка приземляючись й доїдаючи мою, куплену на сніданок, булку. Їм вона зараз потрібніша. А я, а що я, п'ю гаряче американо з молоком, сидячи на сходах драматичного театру, підставивши обличчя січкуватим краплинам дощу й закутавшись у величезний зимовий светр. Виглядаю бомжувато, як Сергій Бодров на зйомках фільму "Брат". Ось такий мій ідеальний ранок двадцять четвертого жовтня, неповторного, дві тисячі п'ятнадцятого року.

“Доїжджеючий”

Час розповісти про людей, які часто є «паличкою-рятувалочкою» під час нашого переміщення з точки «А» до точки «Б». Щоб отримати своїх бонусних +5 до карми вдячного пасажира, розповім про водіїв. Не характеризуючи чи аналізуючи поведінку кожного, з ким доводиться їздити. Скажу лише про двох осіб, які надихають користуватись громадським транспортом.

Коли я наприкінці серпня повертався з Польщі, то не став просити водія, якому було не зовсім по дорозі, везти мене до моєї кінцевої, тобто Тернополя, і зробив пересадку в  Бережанах. Біля міжміського автобуса, що курсує маршрутом «Стрий — Тернопіль», мене зустрів сивочолий усміхнений дядечко. На вигляд йому було років п’ятдесят. Побачивши об’єм мого багажу, він доречно не почав розмову з дурного: «Привіт». Натомість кинув з уст те, що насправді його цікавило: «Ну, як, земляче, важко виживати за кордоном? Знаю, що важко», — одразу ж ствердно відповів він на своє запитання. Потім завантажили речі в багажник і перекинулись кількома репліками «за життя».

Мотор загудів, у салоні ввімкнувся маленький телевізор, і мої очі зробились завбільшки зо п’ять копійок. Бо Назарій Яремчук співав пісні Володимира Івасюка, а ще лунали народні пісні у виконанні дітей. Скажу вам, то було круто. Видно, що людині болить усе, що відбувається в країні. Отож дядечко не хоче бути пасивним і робить свою, нікому не помітну справу — старається забезпечити пасажирам комфортний переїзд практично бездоріжжям, а разом із тим прищепити любов до нашої культури, мови та історії. Такий я зробив висновок.  Хоча, судячи з розмов у салоні, мало кому з «доїжджеючих» були відомі імена чи творчість співаків з екрану, проте ніхто не був проти.

Друга історія відбулась сьогодні, остаточно переконавши мене, що є комфортні рейси і приємні водії автобусів. Страшенно поспішаючи, я біг тернопільським автовокзалом і застрибнув у першу ліпшу «маршрутку», на якій вказано рівненський напрямок. Говорячи точніше — «Чернівці – Рівне». Відправляється вона з Тернополя приблизно о дванадцятій (кого потім зацікавить рейс?..).

Коли автобус вирушив, я вже майже розплутав навушники, маючи намір «ізолюватися» за їх допомогою від усіх. До того ж, день такий гімняний видався. І не тільки тому, що понеділок. Про щось собі міркую, розплутуючи останній вузол, і чую наростаючий звук справжнього рок-н-ролу у виконанні «AC-DC». То був шок! Уявіть мою фізіономію, яка повільно висувається трохи вбік, щоб розгледіти водія. І прохоплюється дивне: «Єссс!» Кермує старший чоловік з довгими бакенбардами. Очевидно, що він кайфує і від музики, і від виконуваної роботи. Коротко кажучи, моя поїздка супроводжувалась хітами від «Pink Floyd», «AC-DC», «Bon Jovi» — це лише частка того, що я впізнав.

Власникам цього рейсу — велике спасибі за нові й дуже зручні сидіння, приготуйтесь, із ПАСАМИ БЕЗПЕКИ!!! Приємно здивували, оскільки за все своє життя я ще не бачив, щоб хтось у нашій країні так турбувався про пасажирів. Окрім випадків нерегулярних перевезень, за які ви відстібнете добрячий шмат грошенят із власної кишені. Тому навіть спробував перевірити, чи ті паси не якийсь там муляж. Як виявилося — вони справжні!

Вважаю, що такі водії заслуговують на повагу. Утім, у кожного власний смак і побажання стосовно звичного переїзду від точки «А» до точки «Б».

Приємних вам поїздок із цікавими водіями!

Дістало!

Коли вранці добираюсь кудись у справах, на пари, або ж просто в магазин, то Тернопіль постає в моїй уяві аналогом російського телебачення. Місто, яке я так люблю нагадує прес, який стискає череп і підсвідомо навантажує тим, від чого виникає рвотний рефлекс, зникає апетит. Тим, чого стараєшся уникати. Якщо ви ще не зрозуміли, то я про передвиборчу агітацію.

Насправді ставлюсь з розумінням до різного роду піар-кампаній, але погодьтесь, це вже занадто. Покопавшись у власних спогадах, чітко пам’ятаю, як наша держава змінила чотирьох президентів, але в жодному випадку не можу згадати, щоб мене оточувало стільки малоприємних пик з брехливими (у більшості випадків) обіцянками. Можна зробити висновок, що це дієво, адже безпідставно нічого не робиться. Воно повинно приносити позитивний результат.

Як і будь-яка свідома людина, я приблизно розумію, що замість того, щоб поширювати у такий спосіб рекламу, на витрачені кошти можна було б відремонтувати кілька житлових будинків, вулиць тощо. Усе це зробити без позначки: “Що я зробив для цього міста”. Чи в нашому випадку: “За що я люблю Тернопіль…”

Побачивши один зі слоганів об’єнання “Самопоміч”, щось типу: “За словом діло!”, у пам’яті з’являється яскравий спогад з часів Помаранчевої революції. В той час я ще вчився у школі. Як і в більшості таких закладів, у нас було створене місце для куріння, іншими словами “курилка”, яка пасивно контролювалась вчителями. Там збиралась місцева “еліта”, якою оволодівав дурман і пересічному школяреві, який не був прихильником паління приходилось справляти природні потреби деінде. Саме на шкільному туалеті, з чоловічої його сторони, хтось виразно видряпав популярну тоді фразу кандидата у президенти Віктора Ющенка: “Не словом, а ділом!”, очевидно, трактувавши її по-своєму. Репліка була доречною до місця її написання і розцінювалась міркою “круто”. Про це знали всі, сміялись всі, і від того часу туалет мало використовувався за призначенням. Частково це відклалось у пам’яті й через те, що як би не намагались знищити чи зафарбувати напис, нікому з тех. працівників це не вдавалось аж допоки час не почав робити своє діло і штукатурка не почала обсипатись сама собою. Так от, бачачи те їхнє “слово і діло” в мене починаються припадки істеричного сміху.

Поряд з цим, часто споглядаючи обличчя кандидатів, виникає теорія, а чи часом це не політичний проект когось із вищих можновладців чи бізнесменів? Тобто, людина із чистими помислами йшла до вдали, щоб дати людям надію і почати активно змінювати те, що “назмінювали” її попередники, а тут гоп, не так все просто. Ніби його нагнули, закрутили і прокрутили. Зараз, бачачи це все ніби й хотів би прибрати звідти своє “личенько”, але: “Пізно, Івасю до школи”.

Сьогодні побачив кілька економніших замінників дорогих білбордів від об’єднання “Свобода”. Один із них “ховався” між деревами біля зупинки “Шота Руставеллі”. Знаєте, побачивши його, захотілось просто взяти і зробити наповненням сміттєвої урни, що стояла поруч. Шкода, що зваживши візуальні об’єми того посміховиська, воно б і в якості сміття не пригодилось, надто вже велике.

Поділившись своїми враженнями стосовно того, що робиться в місті, знайомі показали, як стібаються з цього. По правді, від якогось тимчасового безсилля мені теж було вже смішно. Водночас, навіть боляче.

На разі, у мене все.

 

«Уривок щоденника…»

Я тоді ночував десь біля Червінська. Вона, імовірно, вдома. Якось не хотілось засинати і ніч проходила в думках про те, скільки всього сталось за останні декілька років. Як насичено і кольорово жилось. Мені ж двадцять. Не сорок, не п’ятдесят, а лише двадцять. Здавалося б, зовсім не серйозний вік, щоб про таке думати, але переключити увагу на щось інше геть не виходило. В кожному випадку, мені подобалось те, як я його прожив. Навіть з усіма помилками.

Діставши з холодильника пиво, вмостився на сходах і закурив.

Пам’ятаю, ми дуже класно відсвяткували мої два попередні Дні народження і три її. А ще, декілька місяців назад все закінчилось, наче остаточно. Взаємно пообіцяли взагалі не підримувати зв’язок. Наче вдається. І жити, і думати, і стримуватись. Тому, все не так погано, як очікувалось. Трохи ламає моментами. І руки німіють. Бувало й гірше.

Лише ота обіцянка, не підтримувати зв’язок, залишилась не до кінця виконаною, бо все ж було кілька, на мою думку, формальних чи то фальшивих розмов після всього. Тобто, придертись ніби й нема до чого, але краще б їх не було. Нічого справжнього в них не сказано, нічого суттєвого теж. Люди зникають з життів один одного так само раптово, як і з’являються. Щось залишається, та це тільки левова частка того, як ці речі тебе змінюють. Саме в процесі такої безсонної ночі я й пообіцяв собі, що коли і будуть якісь подібні розмови в майбутньому, то більше ніколи не напишу того, що хотів би чи мав насправді. Цілком достатньо фальші дорослих людей.

P/S:

1. Усе б нічого, але це, мабуть, одна з небагатьох речей, яку б не хотілось, щоб хтось читав. Проте, стараюсь слідувати порадам і не писати у шухляду (в буквальному значенні).
2.  Не шукайте аналогій, переплетених з моїм життям. Їх там немає. А якщо щось і знайдете, я зумію відговоритись.