НЕлюБО.В

Чому найбільше чіпляє жінка, яка ні хвилини не була твоєю? Чому викликає шалений неспокій і вносить у життя тремтливість в руках, нові гітарні бої? Чому образ її обличчя ряхтить у очах? Чому змушує тікати від себе, шукати її...зараз модно говорити — "змушує подорожувати".

У нас не було жодної спільної теми для розмов. Власне, жодної зв’язної розмови теж не було. З поміж кількох зустрічей, кави і приблизно семиста пройдених разом кроків зрозумів тільки те, що їй потрібно дати поштовх до життя. Адже тоді її проблеми були головними. Стояли на першому місці в короткому рядку цінностей провінційного невдахи-поета, спитого до такої межі, що навіть на рівні повної тверезості відчувався легкий перегар. Так доведеного до ручки, що алкоголь почав виходити порами. Проте її проблеми були головнішими, адже у нього залишався він, а у неї — не було нікого.
Цього ніколи не помітити з першого погляду. Жінки вміють ховати усе за усмішку, привабливий одяг та макіяж. У цьому вони сильніші чоловіків.

Нас звів мій обірваний сон, випадок, сніг та слова. Так, тут без правок. Ніяких дурних соц. мережних переписок, попередньої підготовки та інших дурниць. Ніколи не видаю себе з кращого боку при знайомстві, але і не демонструю усих внутрішніх дуростей(треба ж чимось дивувати потім). Маю звичку залишатись собою.

Отож, повернімось до того, що мене збудив будильник, інформуючи, що за кілька годин виступ. Надворі вечоріло, настрій був достатньо гнилим, аби задуматись не їхати нікуди. Я замислився: "А втім, яка різниця, де просрати сьогоднішній вечір?"
Погода переконувала: "Чувак, куди ти сунешся? Сракопад. Транспорту й так не буде!" Лінь та впертість, на щастя, взяли гору. Якщо вже зібрався і вийшов, то мушу їхати. З думкою: "Краще пізно, ніж не сьогодні!", - таксі мчало мовчазного пасажира.

Потім туман у спогадах, цигарковий дим, саркастичні репліки знайомим, міцна й безпафосна кава для того, аби прокинутись...і сцена. Сцена! Тут я справді живий. Тільки на ній.
Людям, здається, подобається. От і добре. Можна додати сили. Можна закрити очі. Прожити все знову. Знову...

Коли після відчайдушного хрипіння й вкотре пережитого, які у більшості випадків доводять до сліз, розплющив очі, вдихнути повітря...перше, що побачив — її. Почав читати з пам’яті, аби дивитись. Тільки тоді настає ота головна секунда...мовчиш. У мікрофоні чути судорожне дихання. В цей момент дякуєш світу, що можеш бачити, вмієш дивитись. Дякуєш, що вона бачить тебе таким щирим, яким може більше не побачити. Дивитись до останнього слова.
Нарешті "зповз" зі сцени. Оточили коментатори. Вона не наважилась підійти. Вже знав як її звати. Підсвідомо знав, хоча й страшенно не хотів цього. Як не хотів знати про її минуле. Нічого. Жодного слова. Для мене ж вона народилась сьогодні. Хочу знати тільки це.
Мене потягнули на чай, торт...чорт, скільки можна пояснювати, що я не їм тортів, не люблю клятих тортів, нехай навіть його спекла найкраща у світі мама з усією своєю любов’ю. Блядь. Я її втратив.

Відчуття втрати не покинуло навіть тоді, коли вона знайшла мене за кілька днів і ми пройшли декілька десятків кроків. Спільних кроків. Повірте, це таки щось означає.
А потім відчуття посилилось. Після душевних втрат настали фізичні. Не бачились приблизно рік. Вирішив написати.
Справжня готовність померти за щастя іншого приходить якраз тоді, коли розумієш, що у нього насправді нічого немає. Мені й не потрібно було нічого. Тільки допомогти вигребти. Хоча б чимось допомогти. Допомога виявилась взаємною: я розповідав яке насправді життя і заради чого тут живуть, а вона, не усвідомлюючи — надихала.
Коли стан пацієнта покращився, прийшов час відмовитись від таблеток.
Підштовхнути людину до того, щоб вона відмовилась від тебе — легко. Тільки і жити з цим доводиться теж тобі.
Вона не дізнається.
Понад усе хочеться відмовитись від куріння, алкоголю, жінок і решти додатків себе. Частково навіть від самотності.
Моментна слабкість.
Ти тільки дихай.
Руки знову холодні.

Хочеш — не хочеш

Найчастіше, чоловікам від жінок і справді потрібно лише одного. Але бувають ті, хто вникає/входить значно глибше...

Типово прямуєш у продуктовий магазин чи на ринок. Ти ж не йдеш за чимось одним, наприклад, банкою оливок. Адже розумієш, що вдома сповнені холоду морозилка чи холодильник, яких, для взаємної любові, потрібно наповнити харчами. І ще одна поправочка до закону: ти — смертний. Так, так, саме ти. Відповідно до цієї статті, під яку підлягає, як мінімум, тіло — шлунок повинен бути регулярно набитим різного роду шкідливостями. 
Можна вважати це ще одним додатком до того, що вряди-годи хоче чоловік окрім сексу. Коли він відчуває справжній голод, то будь готова втратити його на кухні, особливо у випадку, якщо абсолютно не вмієш готувати. Це не перешкода і не мінус тобі, просто він хоче й любить жерти. Порада в іншому: хочеш якісно трахатись — краще спочатку нагодуй.
Найбільший капець приходить в будинок, коли чоловік закохується. Тому не стверджуй, що йому потрібне тільки одне. Адже ти прагнула всім серцем і: "О, святі соски!" - мрії збулись — маєш раба. От від цього моменту йому потрібно точно не одне, починаючи від уваги, а завершуючи спогляданням на тебе, як на причину щоденного натхнення. 
Ну, правду кажучи, між іншим йому буде потрібне оте "одне", і, навіть, неодноразово. Але це буде не основним бажанням/заняттям.
І останнє...якщо все піде салом по горлу, то чоловікам від жінок потрібно не одного, а двох трьох...Чим більше карапузів, тим є для кого жити.

ПеЕс: Ти — жінка. Я знаю, що ти теж хочеш...

Поки вмієш згадувати

Вже у той момент коли ми прощались і вона закривала двері, повертаючись у квартиру, мені стало невимовно мало всього, що тоді оточувало. Всього, що могла дати ця ніч: мало світла, тепла, спокою, та, навіть,

бруківки, по якій ступали ноги. Було мало вулиць, калюж та музики, що жила у ній. Чому так і не вдалось забрати її із цього дурного міста? Для чого їхати туди, де немає запаху й ніжності її шкіри? Чому ми все так ускладнюємо? Чому все так просто? Хто тепер оберігатиме її від цього пронизливого холоду? Невимовно важко їхати туди, де ніхто не чекає. Переконуєшся, що у місці, де чекають, завжди приємно пахне.

Там, де ти тепер, зараз ніч. Там, де я — завіває в обличчя ранок. 

Не знаю, що відчув до неї, проте впевнений, що ненавиджу кожного, хто захоче її торкнутись. Нехай навіть випадково.

Дип(об)лом

Чи потрібне машині п’яте колесо, або людині третя нога? Я вважаю, що усім потрібні знання, адже папірець не вартий жодної витраченої хвилини життя, нервових клітин та, навіть, “ламаного гроша”.

Диплом — це фантомний біль батька чи матері, які бажають своїй дитині кращого життя. Батька, який готовий взяти кредит, щоб оплатити доньці навчання й матері, яка недоїдає і худне, пакуючи сумки з харчами дитині. На цьому й базується система освіти: на звичайних українських сім’ях.

Жодна приватна структура європейського зразка не вимагає диплому про завершену вищу чи середню спеціальну освіту. Керівникам, які приймають на роботу у таку організацію важлива твоя пристосованість до життя, навички й уміння сприймати нове. 

Поряд з тим, державні структури радянського зразка вимагають одну, або і дві вищі освіти, стаж роботи, якого взяти ніде, та безініціативність. З вищесказаного й випливає, що працівники державних структур не працюють, а протирають штани від години до години, впродовж багатьох років. Так і минає життя. 

А ще “вчорашні” студенти кожного дня змінюють напрям трудової діяльності, найчастіше проклинаючи витрачені на навчання роки.

Тому іди, навчайся. Отримаєш диплом, поставиш у рамку і матимеш роботу, — стиратимеш пил із “найкращих” років власного життя. Краще милуватись картинами. Вони обходяться дешевше.

Dolce vita

Чого хоче жінка, коли їй виповнюється двадцять один? Найперше — бути бажаною. Напевно так. Про кохання мова поки не йде. У цьому віці на нього проявляється алергія, виникає атеїзм почуттів, адже у цей момент дівчина вважає себе найбільш впевненою у собі. Особливо тоді, коли може легально купити алкоголь для посилення раптового пориву сміливості. Її повинен хотіти кожен. Хотіти всюди й у всіх сенсах та позах цього слова. Навіть розумово. Хоча якраз це не НАДпотрібно зараз.

Жінка хоче не товстіти. Це бажання теж особливо проявляється у віці повного повноліття, бо кожен егоїстичний самець орієнтується на таку-сяку Красу в особі жіночої статі. Відтак, опісля узаконення стосунків, на зовнішній вигляд можна буде «забити». Десь у двадцять шість (коли відростуть власні брови), походи у ресторан, імовірно, стануть символічними, а літні джинси виглядатимуть  завузькими та чекатимуть наступного сезону. Найважливіше те, що думки про майбутнє одруження, фату, фігуру, брови та інше “причандалля” приходять саме біля холодильника, після чергової смачної котлети. Коли далеко за північ. Кожного дня. Ну, мінімум, на вихідних.

У свої двадцять один, жінка буває схожою на чоловіка. Хоче стрімкої кар’єри, незалежності та неймовірного статку. Навіть якщо це і залишиться на словесному етапі, то відсоток взаємоподібності тільки зросте. Тому, як наслідок, хтось у майбутньому стане “гітлером у спідниці”(найчастіше — офісним). Інший — звичайним домогосподарчим тріплом, у проблемах якого винне завжди оточення. Не дивуйтесь, у чоловіків — усе те саме. Тільки у різних інтерпретаціях.

Чого ж дійсно хоче жінка, коли їй виповнюється двадцять один? Вона й сама не знає чого. Просто хоче. Хоче.

Мова — зброя нації. Чи якось так...

“Не розуміючи після, не сприймаючи до -
все йде, як і мусить іти. Іде собі як іде.
Я живу у країні, в яку не вірить ніхто.
і говорю мовою, яку не розуміють ніде…”

З раннього дитинства мене вчили, як вчитись. Вбивали у голову складні речі, які стосувались німецької граматики та англійської лексикології. Якби дорослим, котрі мене оточували тоді відміряли трохи більше часу на присутність у моєму житті, вони б “впарили” ще арабську чи китайську. Хоча, мотаючи плівку вперед, скажу, що кілька років тому доводилось ходити на пари з методики російської мови. На щастя, тільки ходити.

От якщо зв’язати всю тупість вітчизняної системи освіти та помножити на приземленість шкільних вчителів, а ще приправити совковими якостями виховання, то десь глибоко в голові я міг би на секунду їх зрозуміти.

Тільки й досі не допетраю, чому поряд з тим, коли ми вчили таку кількість закордонних слів, окультурених сільським суржиком та діалектизмами, ніхто не ставив ставку на вітчизняного виробника. Адже тільки в років дванадцять я почав розуміти, що не спілкуюсь належною мені мовою, не можу гідно висловити думку. Адже в років двадцять зрозумів, що іноземець, який приїздить на мою землю, повинен сам переходити у спілкуванні на мою мову, якщо йому щось потрібно. Що не мені під нього підлаштовуватись.  

“…Але доки хоча би ти читаєш наші рядки,
доки бодай ти одна залишаєшся тут,
нам усім випадає писати свої книжки,
нам усім випадає зважати на твій маршрут.

Ми навіть не пам'ятаємо, хто і що говорив,
ми навіть не помічаємо жодну з твої прикрас.
Головне, щоби ти ловила щоразу цей впертий ритм,
повторюючи всю нашу єресь дослівно за кожним із нас…”

Пам’ятаю ті ненависні вірші Шевченка. Здається, тільки їх ми й мали вчити. Урок в урок. Не те, що б я ставився якось не так до Григоровича, як до особи, але ж він не був святим, якому нас змушували вклонятись. Він так само жлудив алкоголь і спав з жінками, як мінімум. Але моє бачення так ніхто й не розділив. Як і те, коли я пробував пояснити, що в Україні жив і творив не тільки Тарас. На знак протесту і щоб доказати людям, я почав писати перші невдалі вірші. Проте біда у тому, що не виходило чомусь “садків вишневих коло хати”. Виходило справжнє життя, яке базувалось на батьках, що купували тобі двічі на рік по парі штанів. Добре, коли була така змога.

І ми любили тільки батьків, бо інші люди так і не показали що таке українська мова, що таке держава, яку теж треба було б любити. Хоча ні, яскраві й пам’ятні моменти зостались…коли ти підходив до того ж таки вчителя/викладача після уроку/пари, аби щось уточнити, а він тобі у відповідь: “Мені за це не доплачують. Треба було слухати…”

“…Носячи у кишенях ножиці і ключі,
витягуючи зі смерті невідомо кого,
маючи лиш імена поетів, яких цитуєш вночі,
і рваний солодкий опік громадянства свого,

тримаючи небо в очах і повітря в руці,
боронячи навіть тоді, коли не лишається сил,
мову своєї ніжності, які розуміють усі,
межі своєї свободи, бачені звідусіль”.

Величезну роль у навчанні життя та розумінні світу й держави допомогли книжки. Не веду особливого ліку стосовно того, скільки їх перейшло через руки впродовж років, але гордо можу запевнити — багато.

Поки ми будемо розмовляти абияк, думати абияк, то так і житимемо. Важливо не тільки вчитись володіти мовою та історією, а й уміти передати знання.

П.С.: Текст опираю на вірш С. В. Жадана “Мова ніжності”.

"Я тобі яблуко"

Осінню люди падають на землю, наче яблука: надбиті, зранені та перестиглі. І гниють. Ховаються у ящиках, підвалах, кишенях...зрештою будь-де, аби їх лишень не обгризли до кістяка, не викинули раніше часу.

Це вам не весна, коли усе тільки починається, як у нормальних яблук. Жовтень — це заключний саундтрек із титрами героїв. 

Навколо, жіночими сукнями, літає листя...і все, картинка чорніє. 

Імовірність воскреснути навесні рівна виграшу в карти. Все залежить тільки від того, як передбачиш наступний хід, чи навчишся рахувати. Себто, у тебе ще ціла зима попереду, аби відлежатись під снігом та обдумати наступний крок, кожен блеф у партії. Замерзнути, проте відпочити. Адже всього й відразу не здобудеш. Якщо досягнеш одного — обов'язково втратиш щось рівноцінне: слух за зір, мову за відчуття, достаток за мудрість...себе за про когось занапастиш.

Поки знайдуть у якій частині твого тіла найбільше гнилі, поки зріжуть її ножем, ще встигнеш полежати між кількох груш та спаскудити їм життя.

27 + 03 = 2016

Кожна думка, як точка відліку до прийняття рішення. Адже усе починається з опорної точки, з ідеї, задуму. Тут нема межі адекватності, толерантності, аналізу. Немає нічого зайвого. Як би не реагували на твої думки, рішення, не шукали причин чи засуджували.
Ніколи не пояснюй нічого. Пояснити — це дати привід узяти викрутку і розколупувати твій череп, вирізаючи із шматків шкіри слова, які зможуть сподобатись чи виділити з тебе бажане, хоча й не правдиве. Можливість виграти бій, влучно збивши супернику дихання.
Я не метую бути комусь суперником. Стати кращим чи гіршим в чиїхось очах. Не прошу любити/ненавидіти, але рахуватись зі мною прийдеться. У кожному випадку, я той, хто я є. Від тієї самої точки відліку, коли двоє людей зустрілися поглядами і про щось подумали. Прийняли ключове, для мене, рішення.

Муз. супровід: Nothing But Thieves - Six Billion

"Створюючи планету, не вбивай у ній життя"

Починаючи з першої години доби, ніби із щойно створеної планети, на якій вже є крани й каналізації, є кухні, створені лише для кранів та, розсипаної по них, кави — потрібно створити жінку. Можливо не одразу, з часом. Десь після води. Так, вода однозначно потрібна. Для  жінки і кави. Для кави і жінки. Для кави, жінки і мене. Що з нас повинно бути першим у переліку води? Напевно, цукор. Адже без нього нікуди у цих стосунках. Стосунках між чоловіком і жінкою.

Коли з’явився повний комплект для повноцінного, щойно створеного світу, починаєш думати що із ним робити. Тоді починаєш любити жінку, крутити в різні сторони крани, чистити по вівторках каналізацію, нюхати вранці каву й пити воду, наче вдихати повітря.

Проте, структура не завжди така. Особливо, коли справді стараєшся жити. Починаєш робити все, аби не любити цю жінку, наприклад: крутити нею в різні сторони, чистити їй мізки, нюхати інші парфуми та чужих жінок, багато пити. І це тільки з жінкою. Це лише перший тип упорядкування.

У таку канву можна підставити кожен із компонентів твого світу. Нівелювати ними, крутити, підбираючи правильні ракурси, складаючи пазли, але все, безумовно, починається з жінки. І саме тоді починаєш хотіти її у всіх вигаданих і, передбачених кавою, планах.

Одразу після створення нової планети.

“Тобі вже пора. Пора? Не пора.”

Якось зустрілись зі знайомим і він запитав: “Ти маєш дівчину?” Здавалося б, звичне, буденне питання, але не цього разу. Для мене подібні питання звучать як: “Маєш пару зайвих шкарпет?” Чому це повинно виглядати, наче наявність певних речей? Не говорячи про якийсь особливий статус, особистий статус. Але ж ні, дівчина. Краще б запитав про велосипед, гітару, врешті-решт, вірші.
Коли тобі, як мені, виповнилось двадцять. Всього лише двадцять. І живеш у 2016-му, а не хоча би в дев’яностих, обов’язково знайдеться якась тьотя з родини чи подруг батьків, котра при кожній зустрічі в’їдливо питатиме: “Коли вже нарешті одружишся? Тобі вже пора”. Звідки їй знати коли для мене пора? Що для мене пора? І, звісно, її обов’язок мене навчити, бо ж я сьогодні народився і ще зовсім недоумкуватий.
Дивлюсь на це все, що відбувається й розумію, навіть кепкувати не особливо хочеться, не особливо можется. Якщо всім таке діло до цього, то хоча би ставлення повинно вказувати на те, що це не розпродаж, коли змітаються із прилавків всі речі, ба, навіть, залежана дешева гречка, бо так треба. Так ти звик.
Певно, треба почасти почати вірити в “пороблено”. Ні, немає у мене дівчини. Ні, не збираюсь я одружуватись. Ліпше питайте чи не голодний.

‎16 ‎грудня ‎2015‎ р., ‏‎0:09:58

Якщо хтось коли-небудь зніматиме фільм за сценарієм цієї книги, то не буде людини, окрім мене, котра так сильно хотіла б стати головним актором цієї екранізації.

Якщо Давіду Фонкіносу колись знадобиться дворецький, то я готовий відкривати двері його будинку, аби лише пізнати цю людину краще.

Сказати, що книга “Наші розставання” прочитана мною на одному подиху — не сказати нічого. Тому говоритиму правдиво і сміливо. Це найкраща книга з усього, прочитаного мною впродовж життя, книжкового багажу. Довелось не тільки пережити та пропустити її крізь себе, а й знайти відповіді в собі на безліч запитань та головоломок, котрі, здавалося, не мали розгадки й мучили впродовж тривалого часу.

Важко підібрати конкретні слова, щоб описати свій стан зараз. Але ж вам цікаво про що цей роман чи правильніше сказати, історія, яку коротко описують так: “Весела та водночас сумна історія стосунків, якій не знайшлося місця в словнику, від чого вона лише виграла”. Напевно, це все, що потрібно знати майбутньому читачу перед тим, як він впустить перші слова у власне життя.

Від себе обіцяю, що більше не цитуватиму навіть Ремарка(при всій повазі до нього), цитуватиму Фонкіноса(як би важко не вимовлялось його прізвище). Вже очевидно, що я розібрав роман на цитати майже повністю, але для цікавинки та інтриги покажу лише одну із цитат, проводячи аналогію зі своїм життям:

“…Я повісив на шию плакат із написом:

“Ти мене дістала”.

Аліса вийшла. Я побачив, як вона підходить і намагається роздивитись, що ж я написав. Тоді вона широко усміхнулась і пришвидшила крок, щоб мене розцілувати. А потім прошепотіла: “Ти теж мене дістав”.

Це було кохання…”

Ця книга для чуттєвих, вміючих думати, фантазувати, сміятись і плакати, залишатись дітьми в дорослому віці, а також для романтиків, жінок та самітників. Для тих, хто вміє читати відчуваючи.

Я не читав її. Я просто дивився і побачив…