Мова — зброя нації. Чи якось так...

“Не розуміючи після, не сприймаючи до -
все йде, як і мусить іти. Іде собі як іде.
Я живу у країні, в яку не вірить ніхто.
і говорю мовою, яку не розуміють ніде…”

З раннього дитинства мене вчили, як вчитись. Вбивали у голову складні речі, які стосувались німецької граматики та англійської лексикології. Якби дорослим, котрі мене оточували тоді відміряли трохи більше часу на присутність у моєму житті, вони б “впарили” ще арабську чи китайську. Хоча, мотаючи плівку вперед, скажу, що кілька років тому доводилось ходити на пари з методики російської мови. На щастя, тільки ходити.

От якщо зв’язати всю тупість вітчизняної системи освіти та помножити на приземленість шкільних вчителів, а ще приправити совковими якостями виховання, то десь глибоко в голові я міг би на секунду їх зрозуміти.

Тільки й досі не допетраю, чому поряд з тим, коли ми вчили таку кількість закордонних слів, окультурених сільським суржиком та діалектизмами, ніхто не ставив ставку на вітчизняного виробника. Адже тільки в років дванадцять я почав розуміти, що не спілкуюсь належною мені мовою, не можу гідно висловити думку. Адже в років двадцять зрозумів, що іноземець, який приїздить на мою землю, повинен сам переходити у спілкуванні на мою мову, якщо йому щось потрібно. Що не мені під нього підлаштовуватись.  

“…Але доки хоча би ти читаєш наші рядки,
доки бодай ти одна залишаєшся тут,
нам усім випадає писати свої книжки,
нам усім випадає зважати на твій маршрут.

Ми навіть не пам'ятаємо, хто і що говорив,
ми навіть не помічаємо жодну з твої прикрас.
Головне, щоби ти ловила щоразу цей впертий ритм,
повторюючи всю нашу єресь дослівно за кожним із нас…”

Пам’ятаю ті ненависні вірші Шевченка. Здається, тільки їх ми й мали вчити. Урок в урок. Не те, що б я ставився якось не так до Григоровича, як до особи, але ж він не був святим, якому нас змушували вклонятись. Він так само жлудив алкоголь і спав з жінками, як мінімум. Але моє бачення так ніхто й не розділив. Як і те, коли я пробував пояснити, що в Україні жив і творив не тільки Тарас. На знак протесту і щоб доказати людям, я почав писати перші невдалі вірші. Проте біда у тому, що не виходило чомусь “садків вишневих коло хати”. Виходило справжнє життя, яке базувалось на батьках, що купували тобі двічі на рік по парі штанів. Добре, коли була така змога.

І ми любили тільки батьків, бо інші люди так і не показали що таке українська мова, що таке держава, яку теж треба було б любити. Хоча ні, яскраві й пам’ятні моменти зостались…коли ти підходив до того ж таки вчителя/викладача після уроку/пари, аби щось уточнити, а він тобі у відповідь: “Мені за це не доплачують. Треба було слухати…”

“…Носячи у кишенях ножиці і ключі,
витягуючи зі смерті невідомо кого,
маючи лиш імена поетів, яких цитуєш вночі,
і рваний солодкий опік громадянства свого,

тримаючи небо в очах і повітря в руці,
боронячи навіть тоді, коли не лишається сил,
мову своєї ніжності, які розуміють усі,
межі своєї свободи, бачені звідусіль”.

Величезну роль у навчанні життя та розумінні світу й держави допомогли книжки. Не веду особливого ліку стосовно того, скільки їх перейшло через руки впродовж років, але гордо можу запевнити — багато.

Поки ми будемо розмовляти абияк, думати абияк, то так і житимемо. Важливо не тільки вчитись володіти мовою та історією, а й уміти передати знання.

П.С.: Текст опираю на вірш С. В. Жадана “Мова ніжності”.