“Якби мікрофони були людьми, то я б їм не заздрив”, — якось запостив на фейсбуці Ростик Фук. Якщо ж не знаєте хто це, то "Сільські вісті" не читали і "Los Colorados" не слухали. Загалом, не жили. Так як він висвітлив цією фразою все життя мікрофонів, то я про них більше й не думав. Зайшов з людської сторони…
Мені не подобаються люди, котрі умовно “кінчають” біля (-у,- в) мікрофона. Маю на увазі виступи різного роду, найбільше обсираючи літературні. Безумовно, важливо передати зміст і почуття, вкладені автором, або ж власне бачення твору.
Часто буває, що написане читцями має поганенький сюжет, зміст і насичене лише дурнуватими понтами. І як би ти його не читав, не трахав — воно вже ніяк не стане кращим. Почасти говорю й про те, що пишу сам, про ту всю фіговину, яку накручую на вуха читачам чи глядачам. Це ж проблематика маловідомих, або надто відомих. Золотої середини ніяк сюди не втулиш.
Повірте, голосом можна передати достатньо емоцій, щоб вас зрозуміли й без будь-яких надривань. Не обов’язково вигинатись, як у стриптиз-барах, вам же за це навіть не доплачують. Точніше, взагалі не платять. А показати власні особливості, театральні здібності тіла, завжди можна перед дзеркалом вдома. У якості глядача, мало хто здатен отримати насолоду від споглядання на вас, тим паче, від голосінь чи передсмертних криків, й від того, як ви ледве не повзаєте перед присутніми. Зберігайте гідність. Якщо вже щось таки пишете, то вкладайте цю енергію в слова, або хоч між них. Щиро не хотілося б, щоби сучасна українська література набула вашого вигляду.
