Людина, що «запалює»

  Декілька днів тому мав одну розмову, про яку хотів написати, але надто замотався. Знаєте як то: робота, поїздки, сім'я...якісь свої маленькі дрібниці. А щойно випадково ввімкнув отаку пісеньку: Philip Glass - Mad Rush (правду кажучи, скопіював для вас назву з плеєра). Саме ці чарівні звуки й перенесли на площу, точніше до пам'ятника С. Крушельницької, біля якого проходив дорогою до тимчасового дому.

  Сонце саме почало добряче ніжити обличчя. Було приємно зупинятись і морщитись від яскравого проміння. Навіть дихалось легко. Березнево.

  Мене причарував скрипаль-віртуоз, що вимальовував пальцями звуки на скрипці під акомпонемент фортепіано з колонок, встановлених ним же. Його музика була такою легкою і, водночас, тягучою. З прослуханих творів лише одиниці міг чути раніше. Тому запалив цигарку, заплющив очі і старався впустити музику якомога глибше в організм. В легені, кров, серце, кістки, щоб залишилась на пам'ять, як бруд під нігтями, який важко відмити.

  Десь на пісні восьмій (за час моєї присутності), коли нарешті наважився розплющити очі, побачив, що навколо цього таланту, що грав душею, зібралось багатенько людей. Посміхаються, аплодують. Нізвідки перед очима виріс маленький вусатий дядечко, що з поміж двох десятків людей-слухачів, вирішив заговорити саме зі мною. Здається, що він навіть не був одним зі стоячих фанатів, а просто проходив мимо. Та за одну мить зумів вкрасти мою увагу: "Чудово, правда? Так люблю слухати класику, а оперу, а оперету... Ех, шкода, що таке рідко можна побачити й почути". Секунд десять я був у ступорі, вдивлявся в його блискучі, захоплені очі. Виникло відчуття, що тільки цією музикою він і жив. Думаю, прожив він багато, хоча його молодецькі очі й рухи говорили зовсім інше. Коли я вийшов з трансу, посміхнувся і спромігся кивнути головою - почалась розмова. Відкритий діалог про все і ні про що. Про думки двох людей різного віку, схожих поглядів та з бажанням говорити. Навіть в той момент ще не вірилось, що ця людина може бути такою цікавою і щирою.

  Горчеєв Анатолій Михайлович - пенсіонер, в минулому лікар анастазіолог-реаніматолог. Зараз пише замітки в газети про те, як підібрати правильний раціон харчування, характерний для людей з різними групами крові. Він і тепер тримав у руках один з останніх випусків улюбленої "Домашньої газети", якою теж горів. Я ледь її розгледів, як добрий дядько трепетно скрутив газетний вміст від вітру й знову затис у руці. Частково торкнувшись політики я був ошелешений прямотою: "В мене очі вилазять з орбіт, коли дивлюсь, що відбувається. Распутін геть здурів!" Не треба було вести довгу полеміку і розжовувати щось, як депутати. Ми обоє прекрасно розуміли, що він мав на увазі. Знову повернулись до музики, а потім до біографічних уривків життя пана Анатолія. В одному з них він навів чудовий приклад: "Коли я поступав в інститут, 80% абітурієнтів ішли за покликанням, а лише 20% - через батьків і за гроші. Зараз навпаки, а може й двадцяти не набереться… Дуже прикро, що віддавши все життя медицині, врятувавши безліч життів, чудові лікарі-пенсіонери виживають за копійки, яких на їжу ледве вистачає. Ще й комунальні треба заплатити".

  В кожному слові протягом нашого спілкування було його єство. Його безмежна щирість і поривання щось змінити від нерозуміння того, чому все так. Він звик рятувати життя, а тепер не розуміє, чому люди повинні лише мучитись.

Анатолій Михайлович поділився найдорожчим: досвідом та мудрістю. А я старався бути ввічливим слухачем і не збивати з думки. Вставляти репліки лише тоді, коли він хотів чути мою думку.

  Слухайте випадкових перехожих. З незнайомими говорити корисно.

  Приношу щирі вибачення за те, що уникнув розмови з віртуозом. В таких не беруть інтерв'ю. Лише споглядають і слухають. Але це вже зовсім інша історія.

Філософія вихідного дня

 Сьогодні захотів послухати місто. Постійно ходжу в навушниках, щоб не забивати голову зайвою інформацією. А так, хоч якісь зміни. Піднявся собі на сходи біля театру, обперся плечем об колону, і відчув, що так добре бачити цей маленький світ саме збоку, ніби чужими очима.

 Спочатку важко було чути навіть найдрібніші звуки, через думки в голові. Так дико про це говорити. Відчуваю себе відлюдькуватим. Проте, поступово стало приємно чути людей, що поспішали додому, голубів на даху, вітер на обличчі, далекі звуки автомобілів, власне дихання і щось іще. Було щось особливе й швидкоплинне. Тільки на мить вловив його красу.

 Отак мріяв собі, дивлячись в нікуди і геть втративши лік часу. В реальність повернула брудна лайка двох "коліжанок", що складалась із трьохповерхових матюків, що яскаво мили дитячі кісточки третьої, яка ішла поруч них. На вигляд, цим леді було близько п'ятнадцяти років. Здивувався, що, на щастя, ідуть без цигарок, вловивши глибоку суть розмови. А потім просто стало соромно. На диво, зовсім не за них, а за себе, коли загадався в їх віці. Не через те, що був такий же. На правду, не пам'ятаю, яким був. Та виникло відчуття, що поводився аналогічно. Захотілось піти звідти. Приєднатись до шуму маленької площі, яку огортали сутінки.

Роблячи короткі та повільні кроки, здавалось, що багато речей, що відбувались навколо, бачу вперше в цьому місті. Відчув себе прихованою камерою.

Почав прикро вдивлятись, що наші україночки чомусь тусуються лише з арабами, зрідка посміхаючись на тридцять два, погоджувально киваючи головою та заглядаючи в чужий гаманець, навіть кількох слів не розуміючи з ламаної англо-арабської. Прикро, що в цей час, за пройдених мною кілька метрів, спиваються люди твоєї національності. Молоді хлопці, які мали б бути на місці "цих". Я ніби не расист, але від цього вивертає. А ще, починає боліти голова від того, що не розумію, з кого почалось це все. Чи з жінок, яких приваблюють лише гроші і мрії про те, що з цих інакомовних будуть кращі коханці, й тому чоловіки лише п'ють. Чи навпаки, з чоловіків, котрі заливаються, замість того, щоб щось робити, втрачаючи повагу в очах слабкої статі і дозволяючи іноземцям купувати їх любов. Від розуміння імовірних причин, суть проблеми чомусь не змінюється. І проблема не зникає.

 Зрозумів ще дещо. Щоб викинути в смітник сміття, тепер треба іти через весь газон. Ось в чому справжня культура. Хоч замість трави буде гола земля, зате сміття не буде. 

Після побаченого хотілось закрити очі й забути трохи побаченого як дурний сон. Або заховатись десь, щоб не бачити людської дурості.
 Я заховався там, де побачив щирість. Присів на лавочці біля дитячого майданчика, де почув той шум, що заспокоював насправді. Приємно, що хоч в маленьких дітках досі можна побачити щирість. Це заспокоює на якийсь час. Не хочеться думати про зайве. Розумієш, що тільки тут просто потрібно кинути м'ячик, який закотився тобі під ногу.

На перше - капуста. На друге - капуста. На третє - вода з-під крана...

Ліричний відступ:

 Зараз у мене немає читачів, для яких би я писав це. Тому не можу сказати до кінця відверто про що писатиму і в чию адресу звертатимусь. Напевно, говоритиму до таких звичайних людей з буденними проблемами, як у мене та до тих, в кого їх значно менше, ніж у мене. До тих, хто не уявляє, що таке обмеження і може дозволити собі жити на "широку ногу".

 Я студент. Один із тих, хто не старається "смоктати" гроші з батьків, а пробує вижити сам. Тому маю цікаву роботу з гнучким графіком і, здавалося б, непоганою заробітною платнею. Кожного місяця збагачую гаманець на 2 - 2,5 тисячі гривень. Погодьтесь, пристойно влаштувався. Врахувавши те, що це куди більше, ніж заробітна плата середньостатистичного жителя міста, в якому я проживаю. До того ж живу сам. З цього й починаються витрати: щомісячно оплачую проживання в гуртожитку, в розмірі 200 грн. та навчання - 520 грн. + банківські послуги. Одразу мінусую 720 гривень. Нічогенько, правда?

 Так як місто велике, то мушу добиратись маршрутними таксі, або тролейбусами, на навчання та роботу в різні частини міста. Працюю по всьому місту. За один день набігає сума в 15 - 20 гривників. Задумувався взяти кредит та купити велосипед, але стало самому смішно, коли почав рахувати витрати та відсотки. Отже, в тиждень вартість проїздів складає 60 - 100 грн. А в місяць - 320 - 400 грн. Застосовуючи елементарні знання з математики, тільки на такі потреби я використовую до 1120 гривень. Це майже половина заробітку. 

 Як жива людина, повинен ще й хоч щось їсти. Оскільки покидаю гуртожиток о 8:00 ранку, а повертаюсь о 21:20 вечора кожного робочого дня, то споживаю їжу по дорозі між змінами видів діяльності. В кафе буваю досить рідко через брак коштів і часу, тому найчастіше вживаю "джан-фут"(їжу-сміття), яку продають на вулиці. Наприклад, хот-доги, чебуреки і іншу гидоту, яку витримує організм. Тепер і це "задоволення" коштує порядку 15 гривень. в тиждень - 75 грн., в місяць - 300 грн. Загальна сума - 1420 грн. Це вже чиясь місячна платня.

 Крім всього, потрібні елементарні засоби гігієни, такі як: шампунь, мило, туалетний папір, антипарспірант, кілька станків для гоління. Ні мало, ні багато - 100 гривень. Сума - 1520 грн.

 Одяг купую на "Секонд-хендах" не тільки через брак коштів, а й тому, що не готовий оцінювати шмотки в тисячі гривень. Приклад: якісні жіночі чоботи на ринку коштують 3 - 4 тисячі гривників. Висновок: жінка повинна цілу зиму працювати на пару чобіт та ходити голодною та голою. Зате в чобітках. Розцінюючи ситуацію, якщо і придбати таку річ, людина так її жалітиме, що швидше поставить на полицю і споглядатиме, як на експонат в музеї.

 Отже, тверезо розцінюючи ситуацію, я купляю 2-3 речі в місяць за різними розцінками. Заокруглимо до 80 грн. Сума - 1600 грн.

 Крім всього, я повинен щось повечеряти і мінімально поснідати. З ростом цін давно забув про м'ясо, рибу і, навіть будь-які крупи. Деколи купую макарони, олію, курячі яйця, картоплю та хліб. Найдешевше було б їсти капусту, ціна якої залишилась помірною, але боюсь стати зайцем. Серед напоїв переважає "кран-кола" з приємним смаком нальоту труб та хлорки. Тому, на вечері та сніданки приплюсую ще 400 гривень. Сума - 2000 грн.
 Маю шкідливу звичку - курю. Витрачаю на це ще 216 гривень в місяць. Сума - 2216 грн.

 Ще бувають непередбачувані витрати, такі як: поїздка до когось, ремонт техніки, у когось День народження, навчальні потреби і т.д. Так живу я.

 Зараз і уявити важко як живуть люди, що не мають роботи, або працівники з мінімальною платнею чи кожен третій чоловік, у якого є дружина та маленька дитина, яких він пробує утримувати. Або ж одиноким пенсіонерам, що потребують ще й щомісячних ліків.

Тепер додам комунальні виплати, які, на моє щастя, зараз входять в суму проживання за ліжко-місце в гуртожитку. В такій "казці" ми й живемо. 

Раджу триматись! Завжди так не буде. Надіюсь, що згодом стане хоч трохи краще. Головне, не здаватись. Цінуйте те, що маєте та своїх близьких.

P/S: Вибачте за сарказм.

Тут лише моя думка та шматочок власного життя.

Друкую з чужого ноутбука. До свого ще не дожився. Папа.

http://www.img.vidido.ua/pogliad/2012/11/08/48283/gamanet.jpg