Людина, що «запалює»

  Декілька днів тому мав одну розмову, про яку хотів написати, але надто замотався. Знаєте як то: робота, поїздки, сім'я...якісь свої маленькі дрібниці. А щойно випадково ввімкнув отаку пісеньку: Philip Glass - Mad Rush (правду кажучи, скопіював для вас назву з плеєра). Саме ці чарівні звуки й перенесли на площу, точніше до пам'ятника С. Крушельницької, біля якого проходив дорогою до тимчасового дому.

  Сонце саме почало добряче ніжити обличчя. Було приємно зупинятись і морщитись від яскравого проміння. Навіть дихалось легко. Березнево.

  Мене причарував скрипаль-віртуоз, що вимальовував пальцями звуки на скрипці під акомпонемент фортепіано з колонок, встановлених ним же. Його музика була такою легкою і, водночас, тягучою. З прослуханих творів лише одиниці міг чути раніше. Тому запалив цигарку, заплющив очі і старався впустити музику якомога глибше в організм. В легені, кров, серце, кістки, щоб залишилась на пам'ять, як бруд під нігтями, який важко відмити.

  Десь на пісні восьмій (за час моєї присутності), коли нарешті наважився розплющити очі, побачив, що навколо цього таланту, що грав душею, зібралось багатенько людей. Посміхаються, аплодують. Нізвідки перед очима виріс маленький вусатий дядечко, що з поміж двох десятків людей-слухачів, вирішив заговорити саме зі мною. Здається, що він навіть не був одним зі стоячих фанатів, а просто проходив мимо. Та за одну мить зумів вкрасти мою увагу: "Чудово, правда? Так люблю слухати класику, а оперу, а оперету... Ех, шкода, що таке рідко можна побачити й почути". Секунд десять я був у ступорі, вдивлявся в його блискучі, захоплені очі. Виникло відчуття, що тільки цією музикою він і жив. Думаю, прожив він багато, хоча його молодецькі очі й рухи говорили зовсім інше. Коли я вийшов з трансу, посміхнувся і спромігся кивнути головою - почалась розмова. Відкритий діалог про все і ні про що. Про думки двох людей різного віку, схожих поглядів та з бажанням говорити. Навіть в той момент ще не вірилось, що ця людина може бути такою цікавою і щирою.

  Горчеєв Анатолій Михайлович - пенсіонер, в минулому лікар анастазіолог-реаніматолог. Зараз пише замітки в газети про те, як підібрати правильний раціон харчування, характерний для людей з різними групами крові. Він і тепер тримав у руках один з останніх випусків улюбленої "Домашньої газети", якою теж горів. Я ледь її розгледів, як добрий дядько трепетно скрутив газетний вміст від вітру й знову затис у руці. Частково торкнувшись політики я був ошелешений прямотою: "В мене очі вилазять з орбіт, коли дивлюсь, що відбувається. Распутін геть здурів!" Не треба було вести довгу полеміку і розжовувати щось, як депутати. Ми обоє прекрасно розуміли, що він мав на увазі. Знову повернулись до музики, а потім до біографічних уривків життя пана Анатолія. В одному з них він навів чудовий приклад: "Коли я поступав в інститут, 80% абітурієнтів ішли за покликанням, а лише 20% - через батьків і за гроші. Зараз навпаки, а може й двадцяти не набереться… Дуже прикро, що віддавши все життя медицині, врятувавши безліч життів, чудові лікарі-пенсіонери виживають за копійки, яких на їжу ледве вистачає. Ще й комунальні треба заплатити".

  В кожному слові протягом нашого спілкування було його єство. Його безмежна щирість і поривання щось змінити від нерозуміння того, чому все так. Він звик рятувати життя, а тепер не розуміє, чому люди повинні лише мучитись.

Анатолій Михайлович поділився найдорожчим: досвідом та мудрістю. А я старався бути ввічливим слухачем і не збивати з думки. Вставляти репліки лише тоді, коли він хотів чути мою думку.

  Слухайте випадкових перехожих. З незнайомими говорити корисно.

  Приношу щирі вибачення за те, що уникнув розмови з віртуозом. В таких не беруть інтерв'ю. Лише споглядають і слухають. Але це вже зовсім інша історія.