"Чоловікам теж потрібні слова"

Вона написала: "Ти даруєш мені щастя і відчуття потрібності". 

  Я завмер. Все похололо. Серце почало розганяти кров по венах зі швидкістю світла. Знову застій. Вдалось змигнути оком, ніби протерти двірниками лобове скло автомобіля. Як гарно вона відчуває. Насправді, відчуває значно краще, ніж можу передати. 

  "Як же я люблю любити цю жінку", - подумав я. Чомусь саме "жінку", не "дівчинку"(як постійно її називав). Ту, що вірила в мене завжди. Навіть тоді, коли я сам в себе не вірив. Ту, що надихала і не давала опустити руки. Виносила мені мозок словами і діями, але продовжувала любити. Ставало тоскно від того, що вона далеко.

  Здавалося б, що краще може сказати жінка чоловікові? Як краще може закарбувати якісь слова в його сухій буденності? Вперше в житті без усяких "але", "люблю", "кохаю", "назавжди". Як чиста, не фарбована, не заплямована правда. Сказала так, ніби я справді щось значу. 

  Що може сказати на це чоловік? Може мовчки зробити висновки своєї скромної діяльності. Та, як на мене, рівноцінно таким словам може бути лише: "давай жити разом", або "я хочу від тебе донечку". В той момент я не сказав нічого. Нічого вартісного. Не зміг зрівнятись з величчю, подарованою мені. І не пробував. Не хотілось псувати.

  Я просто насолоджувався, прокручуючи, як касетну плівку, речення. Понад усе, в такі моменти хочеться стиснути людину і обіймах, ніби вона все, що в тебе є, було і буде. Напустити їй ванну чи нагріти холодне ліжко. А я сидів, як першокласник з похвальною грамотою. Як дідусь, у якого вісімнадцять люблячих онуків. Як чоловік, що хоч на мить зумів зробити жінку щасливою. На вершині світу, приклонивши голову тобі на коліна.

Просто дякую тобі за тебе.  

"Недільний @дець"

  На вулиці вітер зриває "башню". Я ж сиджу в засраній, до краю, кімнаті. Ну, як сиджу, не сиджу, бо впадло. Лежу. Дивлюся на той срач і так впадло шось робити. По природі своїй, не дуже люблю в такому жити, але зараз то всьо чимось впирає.
  Ше вчора відчував себе останнім зеком, спостерігаючи, як писклявим криком нас хочуть привчити до системи стабільних розпорядків і сраколизання. Як кричать за ввімкнене світло, за чиїсь голубці в умивальниках, за дівчачі місячні по підлозі, за куріння, бухло і тройнік в ризетці. Певно, і в "сральник" почнем ходити по свистку.
  А сьогодні відчуваю себе пропердженим 40-річним алкоголіком, який лежить на ліжку після тупорилого тижня. Смокче "Свіжий розлив", смачно пускаючи черевні звуки.
  В кімнаті грає якась "музика"(таке відчуття, що хтось накурений хоче знести яйце), з їжі - лише три мівіни, банка цукру і чай. На тумбочках ціла купа книжок популярних письменників, які припали сьогоднішньою пилюкою. І в тій великій сраці, шо чекає своєї черги, лежу чистий я. Від мене чути антипарпірантом, шампунем, гелем для бриття і перегаром. Тому, шось таке і в кімнаті.
  Так круто, хоч день ні про шо не паритись. Не паритись, шо треба йти в магазин, на пари чи роботу, шо треба кудись спішити, адекватно виглядати чи з кимось розмовляти. Не нервуватись від того, шо зайде якась малолітня курва і попросить закурити.
  На сусідньому ліжку лежить коріш Дімас, якого я зараз попрошу зробити чаю, і, який пошле мене далі, ніж до Києва(куди я завтра збираюсь). І якому так само всьо до дупи.
  В сусідній кімнаті тупить Олег(Олько). Рубає покер онлайн, поки не заіскрить переноска. А я, тим часом, встиг показати кожного з нас найкращим боком до людей, голосно пальнути музичку від гурту "BON JOVI"(задавши, що сиджу в футболці з їх світлиною) і допити пиво.

  Отже, все на своїх місцях.

"Cоло на нервах"

  Доводиться працювати з програмою, що має назву: "Соло на клавіатурі". Програма ніби-то створена для того, щоб краще вправлятись в наборах текстів та знати розкладку клавіатури, відчуваючи клавіші на дотик. Хочу поділитись враженнями. Можливо, колись і вас у таке "впряжуть".

http://telegraf.by/rubric/zdorove/page/55

  По-перше, я люблю бачити клавіатуру, коли витицюю букви. Думаю, саме для цього людина й створена з очима. Щоб бачити, вивчати та впізнавати.
 По-друге, дуже сильно сумніваюсь, що неліцензована програма, складена російськими вченими, може бути затверджена Міністерством освіти і науки України для українських студентів. 
  По-третє, якого хека мені знадобилось би, витратити біля 100 годин(в кращому випадку) на програму, якщо я вводжу текст і так вдвічі швидше. Як мінімум! 
  По-четверте, існує думка, що така робота заспокоює. Себто, стаєш врівноваженішим. А дзузьки! Помічаю, що під час та після роботи з машиною(комп'ютером), все частіше хочу її розбити. Чи просто починає здавати психіка. Здається, що це основний симптом моїх майбутніх колег. Погіршує взаємовідносини, з'являються незрозумілі конфлікти.

  На сам кінець, хочу сказати таке: якщо вирішите удосконалитись таким чином, то щастя вам і терпіння. Буду тільки радий. Проте, якщо мене змусять повернутись до такого "навчання", то я почну розбивати голови і ламати психіку всім. Вибачте, такі маю емоції.

"Існують у світі кожної людини речі, що є сенсом її буття, справою життя, тим стрижнем, без якого людина б вешталась по світу, шукаючи своє призначення". © Євгенія Сенік

   Чомусь саме ця фраза забриніла в голові після зустрічі з Зоряною.

Зоряна Биндас - головний редактор тернопільської радіостанції "Ух-радіо" та один із фундаторів інтернет-газети "ДОБА". Для годиться, зараз треба було б навести факти з біографії чи щось таке, але не буду. Можете загуглити у вільний час. Насправді, хочу показати на прикладі цієї, доволі симпатичної тернополянки, чого може досягнути людина, маючи бажання.

space.elite-school.com.ua

 Якщо мені не зраджує пам'ять, в Зоряни швидше технічна освіта, ніж гуманітарна. За дипломом вона інженер. І, знаєте, видно, що в цієї людини присутнє математичне мислення, яке не "перебили" й роки роботи в гуманітарній сфері.

  

   Коли я запитав у неї щось, накшталт: "Чи бачите(уявляєте) себе в якомусь іншому місці, на іншій роботі?" Відповідь отримав майже миттєво: "Я вже не розділяю "радіо" і "не радіо". Здавалося б, саме цього треба прагнути у сфері своєї діяльності. Вбивайте в собі бажання до прокрастинації в будь-яких її проявах. Тільки тоді щось почне виходити.

   Впродовж розмови, складалось враження, що те, чим займається Зоряна в житті, більше схоже на хобі, ніж на роботу.

До того ж, коли в тебе є таке дітище, як інтернет-газета, яку читають, думаю, приводів гордитись безліч.

  Між іншим, до списку досягнень чи-то експериментів тернополянки можна віднести ще й такий: "Життя на мінімальну зарплату". Маю надію, що хтось з вельмишановних високопосадовців зверне увагу на нього. Чи, бодай, око запече від прочитаного у її блозі.

  Якщо вас щось не влаштовує в житті, то підніміть свою дупу з дивана, налаштуйтесь на хвилю 101.1 фм. і починайте нарешті щось робити! Живіть цікавішим життям!

"Справжній поет пише вірші олівцем..."

  Сніг горизонтально кружляє на рівні мого вікна. Стою біля нього з чашкою холодного чаю, завареного кимось ще вчора, дивлюсь на пустир. Такий у мене краєвид. В когось місто, озеро, парк, а в мене - пустир. Може тому й не люблю довго стояти біля вікна.
  Сьогодні один із тих днів, коли хочеш і можеш побути сам. Відпочити від усіх, присвятивши день фільтруванню власних думок та обдумуванню тих, що хтось сказав чи написав задовго до моїх.
  Розігравши таку сценку в два абзаци, що називається ліричним відступом, перейду до того, чим надихнувся. Якщо бути до кінця точним, то навіть не чим, а ким.
  В середу, першого квітня, близько 18 години вечора зайшов у Книгарню "Є" (http://book-ye.com.ua/) на презентацію поетичної книжки Юрія Завадського "Таксист". Як то кажуть: "Зайшов за одним - другого отримай в подарунок". Поряд з Завадським побачив ще й Юрка Матевощука - модератора цієї зустрічі. Не буду ототожнювати імена людей, що карбують слова на папері різними стилями.

  З творчістю Юрія Завадського і, врешті, з ним самим, на власний сором, ознайомився вперше. На власне щастя, таки ознайомився.
  Книжку "Таксист" Юрій писав близько чотирьох місяців та містить вона й тексти п'ятнадцятирічної давності. Як зазначив модератор: "Якби Юрко записував всі вірші, які проговорював, то книжка була б куди товстішою". За словами автора, він шукає тих речей, яких бракувало, коли ріс. Поряд з цим, у нього власний почерк, що робить його кардинально особливим. Думаю, що це "голод" чогось такого, чого поки нема в українській поезії. Також Юрій пояснив, що ця книга багато чуттєвіша, ніж 90% всієї попередньої поезії. Для розуміння читачем такої творчості, вірші в книзі навіть отримали назви, цитую: "Це дуже дивно, але дуже треба".
  Не дуже розуміюсь в стилях написання сучасних авторів, щоб приписувати їм обмеження і прив'язаність до певного стилю, проте чітко розумію, що фонематична поезія Завадського припала до душі найбільше. Те, як він вміє гратись зі звуками справді вражає. Щоб проникнутись його творами і зрозуміти їх глибинний підтекст, я закриваюсь в кімнаті тримаючи вірші в руках. Стараюсь вичитати. Без шуму. Так було і з цим, написаним зовсім іншим стилем, віршем:

Юрій Завадський - Оксанка

коли ти лежиш на тротуарі проспекту Степана Бандери
тримаючи в зубах вітчизняну цигарку 
оксанка виходить з тролейбуса
і зупинившись над тобою
вдивляється у відсутній ґудзик
на твоїй маринарці

а ти взявши між два пальці свою приму-люкс
витягуєш її з рота
і говориш

коли я лежу на тротуарі проспекту Степана Бандери
тримаючи в зубах вітчизняну цигарку
ти виходиш з тролейбуса
і зупинившись наді мною
вдивляєшся у відсутній ґудзик
на моїй маринарці

а я взявши між два пальці свою приму-люкс
витягую її з рота і кажу

коли би хтось лежав на тротуарі проспекту Степана Бандери
тримаючи в зубах вітчизняну цигарку
чи ти би вийшла з тролейбуса
і зупинившись над ним як наді мною
чи вдивлялася б у відсутній ґудзик
на його маринарці

і чи він би тоді взяв між два пальці свою приму-люкс
чи витягнув би її з рота
і чи б сказав

оксанко знаєш
в тебе такі темні очі
що в них можна висипати сміття
все одно нічого не видно

© Юрій Завадський

Юрію Романовичу, бажаю вам творити свої вірші лише олівцем!