Вона написала: "Ти даруєш мені щастя і відчуття потрібності".
Я завмер. Все похололо. Серце почало розганяти кров по венах зі швидкістю світла. Знову застій. Вдалось змигнути оком, ніби протерти двірниками лобове скло автомобіля. Як гарно вона відчуває. Насправді, відчуває значно краще, ніж можу передати.
"Як же я люблю любити цю жінку", - подумав я. Чомусь саме "жінку", не "дівчинку"(як постійно її називав). Ту, що вірила в мене завжди. Навіть тоді, коли я сам в себе не вірив. Ту, що надихала і не давала опустити руки. Виносила мені мозок словами і діями, але продовжувала любити. Ставало тоскно від того, що вона далеко.
Здавалося б, що краще може сказати жінка чоловікові? Як краще може закарбувати якісь слова в його сухій буденності? Вперше в житті без усяких "але", "люблю", "кохаю", "назавжди". Як чиста, не фарбована, не заплямована правда. Сказала так, ніби я справді щось значу.
Що може сказати на це чоловік? Може мовчки зробити висновки своєї скромної діяльності. Та, як на мене, рівноцінно таким словам може бути лише: "давай жити разом", або "я хочу від тебе донечку". В той момент я не сказав нічого. Нічого вартісного. Не зміг зрівнятись з величчю, подарованою мені. І не пробував. Не хотілось псувати.
Я просто насолоджувався, прокручуючи, як касетну плівку, речення. Понад усе, в такі моменти хочеться стиснути людину і обіймах, ніби вона все, що в тебе є, було і буде. Напустити їй ванну чи нагріти холодне ліжко. А я сидів, як першокласник з похвальною грамотою. Як дідусь, у якого вісімнадцять люблячих онуків. Як чоловік, що хоч на мить зумів зробити жінку щасливою. На вершині світу, приклонивши голову тобі на коліна.
Просто дякую тобі за тебе.
Немає коментарів:
Дописати коментар