Якщо
хтось коли-небудь зніматиме фільм за сценарієм цієї книги, то не буде людини,
окрім мене, котра так сильно хотіла б стати головним актором цієї екранізації.
Якщо
Давіду Фонкіносу колись знадобиться дворецький, то я готовий відкривати двері
його будинку, аби лише пізнати цю людину краще.
Сказати,
що книга “Наші розставання” прочитана мною на одному подиху — не сказати
нічого. Тому говоритиму правдиво і сміливо. Це найкраща книга з усього,
прочитаного мною впродовж життя, книжкового багажу. Довелось не тільки пережити
та пропустити її крізь себе, а й знайти відповіді в собі на безліч запитань та
головоломок, котрі, здавалося, не мали розгадки й мучили впродовж тривалого
часу.
Важко
підібрати конкретні слова, щоб описати свій стан зараз. Але ж вам цікаво про що
цей роман чи правильніше сказати, історія, яку коротко описують так: “Весела та
водночас сумна історія стосунків, якій не знайшлося місця в словнику, від чого
вона лише виграла”. Напевно, це все, що потрібно знати майбутньому читачу перед
тим, як він впустить перші слова у власне життя.
Від
себе обіцяю, що більше не цитуватиму навіть Ремарка(при всій повазі до нього),
цитуватиму Фонкіноса(як би важко не вимовлялось його прізвище). Вже очевидно,
що я розібрав роман на цитати майже повністю, але для цікавинки та інтриги
покажу лише одну із цитат, проводячи аналогію зі своїм життям:
“…Я
повісив на шию плакат із написом:
“Ти
мене дістала”.
Аліса
вийшла. Я побачив, як вона підходить і намагається роздивитись, що ж я написав.
Тоді вона широко усміхнулась і пришвидшила крок, щоб мене розцілувати. А потім
прошепотіла: “Ти теж мене дістав”.
Це
було кохання…”
Ця
книга для чуттєвих, вміючих думати, фантазувати, сміятись і плакати, залишатись
дітьми в дорослому віці, а також для романтиків, жінок та самітників. Для тих,
хто вміє читати відчуваючи.
Я
не читав її. Я просто дивився і побачив…
