Поки вмієш згадувати

Вже у той момент коли ми прощались і вона закривала двері, повертаючись у квартиру, мені стало невимовно мало всього, що тоді оточувало. Всього, що могла дати ця ніч: мало світла, тепла, спокою, та, навіть,

бруківки, по якій ступали ноги. Було мало вулиць, калюж та музики, що жила у ній. Чому так і не вдалось забрати її із цього дурного міста? Для чого їхати туди, де немає запаху й ніжності її шкіри? Чому ми все так ускладнюємо? Чому все так просто? Хто тепер оберігатиме її від цього пронизливого холоду? Невимовно важко їхати туди, де ніхто не чекає. Переконуєшся, що у місці, де чекають, завжди приємно пахне.

Там, де ти тепер, зараз ніч. Там, де я — завіває в обличчя ранок. 

Не знаю, що відчув до неї, проте впевнений, що ненавиджу кожного, хто захоче її торкнутись. Нехай навіть випадково.