Дістало!

Коли вранці добираюсь кудись у справах, на пари, або ж просто в магазин, то Тернопіль постає в моїй уяві аналогом російського телебачення. Місто, яке я так люблю нагадує прес, який стискає череп і підсвідомо навантажує тим, від чого виникає рвотний рефлекс, зникає апетит. Тим, чого стараєшся уникати. Якщо ви ще не зрозуміли, то я про передвиборчу агітацію.

Насправді ставлюсь з розумінням до різного роду піар-кампаній, але погодьтесь, це вже занадто. Покопавшись у власних спогадах, чітко пам’ятаю, як наша держава змінила чотирьох президентів, але в жодному випадку не можу згадати, щоб мене оточувало стільки малоприємних пик з брехливими (у більшості випадків) обіцянками. Можна зробити висновок, що це дієво, адже безпідставно нічого не робиться. Воно повинно приносити позитивний результат.

Як і будь-яка свідома людина, я приблизно розумію, що замість того, щоб поширювати у такий спосіб рекламу, на витрачені кошти можна було б відремонтувати кілька житлових будинків, вулиць тощо. Усе це зробити без позначки: “Що я зробив для цього міста”. Чи в нашому випадку: “За що я люблю Тернопіль…”

Побачивши один зі слоганів об’єнання “Самопоміч”, щось типу: “За словом діло!”, у пам’яті з’являється яскравий спогад з часів Помаранчевої революції. В той час я ще вчився у школі. Як і в більшості таких закладів, у нас було створене місце для куріння, іншими словами “курилка”, яка пасивно контролювалась вчителями. Там збиралась місцева “еліта”, якою оволодівав дурман і пересічному школяреві, який не був прихильником паління приходилось справляти природні потреби деінде. Саме на шкільному туалеті, з чоловічої його сторони, хтось виразно видряпав популярну тоді фразу кандидата у президенти Віктора Ющенка: “Не словом, а ділом!”, очевидно, трактувавши її по-своєму. Репліка була доречною до місця її написання і розцінювалась міркою “круто”. Про це знали всі, сміялись всі, і від того часу туалет мало використовувався за призначенням. Частково це відклалось у пам’яті й через те, що як би не намагались знищити чи зафарбувати напис, нікому з тех. працівників це не вдавалось аж допоки час не почав робити своє діло і штукатурка не почала обсипатись сама собою. Так от, бачачи те їхнє “слово і діло” в мене починаються припадки істеричного сміху.

Поряд з цим, часто споглядаючи обличчя кандидатів, виникає теорія, а чи часом це не політичний проект когось із вищих можновладців чи бізнесменів? Тобто, людина із чистими помислами йшла до вдали, щоб дати людям надію і почати активно змінювати те, що “назмінювали” її попередники, а тут гоп, не так все просто. Ніби його нагнули, закрутили і прокрутили. Зараз, бачачи це все ніби й хотів би прибрати звідти своє “личенько”, але: “Пізно, Івасю до школи”.

Сьогодні побачив кілька економніших замінників дорогих білбордів від об’єднання “Свобода”. Один із них “ховався” між деревами біля зупинки “Шота Руставеллі”. Знаєте, побачивши його, захотілось просто взяти і зробити наповненням сміттєвої урни, що стояла поруч. Шкода, що зваживши візуальні об’єми того посміховиська, воно б і в якості сміття не пригодилось, надто вже велике.

Поділившись своїми враженнями стосовно того, що робиться в місті, знайомі показали, як стібаються з цього. По правді, від якогось тимчасового безсилля мені теж було вже смішно. Водночас, навіть боляче.

На разі, у мене все.