"Поки ти спав..."

Ох, ця вранішня субота. Довготривала жовтнева мжичка. Повітря свіже, наче з холодильника, діймає найглибші частинки легень. Листя шурхотить під ногами, доживаючи останні години перед тим, як буде зметене двірниками. Невиспані біляві кралі вибігають на шпильках із салонів краси й дрібочуть до новеньких "Range Rover"-ів. Голуби кружляють над верхівкою театру, зрідка приземляючись й доїдаючи мою, куплену на сніданок, булку. Їм вона зараз потрібніша. А я, а що я, п'ю гаряче американо з молоком, сидячи на сходах драматичного театру, підставивши обличчя січкуватим краплинам дощу й закутавшись у величезний зимовий светр. Виглядаю бомжувато, як Сергій Бодров на зйомках фільму "Брат". Ось такий мій ідеальний ранок двадцять четвертого жовтня, неповторного, дві тисячі п'ятнадцятого року.