Їй, однозначно, щось дуже боліло. Думаю, не менше, ніж мені моє. Не можу точно сказати. Такий біль не схожий на вигаданий, фантомний, самонакручений чи будь-який інший з тих, які там бувають в людей нашого віку. До речі, вік наш теж точно визначити не вдається, бо не знаю скільки нам на двох. Та й свій власний постійно забувається. Мабуть, не вважаю його так важливим, аби пам'ятати. Буває, що дивишся у дзеркало і маєш тверду сороківку на обличчі, а купив книгу чи там прогулявся десь і вже тридцять п'ять, а якщо поспиш чи поголишся, то на всі двадцять з плюсом можна претендувати. Отак і з болем. Завжди знав, що підвіконня моє, то найкраще кінцеве місце зупинки, окрім ліжка звичайно. Можна сказати, що більшість ночі там і пройшла. Почергово правда, бо теж багато палив. Напівсонний стан так і лікується - вилазками з ліжка на підвіконня.
Чортівня така, але дуже давно не чув зв'язнішої та обдуманішої мови, ніж тепер. Довелося повірити, що світ не обвалиться вранці, бо поки має на кого спертись. Хмм, як на ці тендітні жіночі плечі спертись цілому світові? Зрештою, чому тут дивуватись... жінки завжди здатні витримати більше, скільки б ми там не хизувалися власною силою та витримкою. Так, точно втримає.
Що з її голосом? Невже він вирізняється з-поміж інших? На правду, так. Хочеться чути його частіше. Десь між рок-баладами, які вмикаю перед сном та людьми, які прогнозують щоденну погоду над моєю головою. Не частіше. Він знаходиться у звучанні четвертої й п'ятої струн розлаштованої й запилюженої гітари, що стоїть в куті кімнати. Ще у гітари нема першої струни. Здається, навмисне порвав. Не люблю високі тембри. Різкими такими здаються. Бісять, як сигналки автомобілів у дворі, або сміттєзбирачі о шостій ранку своїм "пі-пі-пііііі...". Коли вже люди перестануть гадити навколо, аби не чути цих звуків.
Отож, "радіо ефір на підвіконні" захоплював мене, як і ця жінка з усім їх болем. Може я й розмовний мазахіст, або поціновувач нічого пиздіння, але кращого пояснення годі шукати. Як стільки історій може вміститись в одній людині. Наче фільми на основі реальних подій, тільки художнього домислу менше. Мозок робить розкадровку. Ну, як мозок, його залишки після четвертої доби на ногах та розбавленого алкоголю. Ненавиджу ці алко-дрінки з льодом. Вони виглядають, як заляпаний повар у білому кителі чи поцілунок в плече. Таке собі задоволення.
Щем в грудях з'являється десь о пів на п'яту ранку і не зникне у найближчі кілька днів. У перервах між плачем та сумним обличчям бачу правильну усмішку. І гарна вона. Невинна. От розумієте, буває правильний привкус чи колір зубів, прийнятий суспільством. А тут справжня радість.
І очі твої схожі на мої, але світліші. Значить, і душа така, якщо маєш її та віриш в неї. У цьому ми винні самі. Тут суспільство ні при чім. Принаймні доти, поки не прийме закон копирсання в людях. Уявляєш, приїжджає служба з копирсання, що нагадує КДБ чи подібну структуру і витягують всю гидоту з тебе на зовні. Ніби в туалеті топляться, або у болоті смердючому. Цю воду застояну не відмиють ще довго, я знаю. Приходитимуть з нею до наступних підозрюваних. І через сморід у під'їзді всі встигатимуть звалити. А потім головний шукач казатиме: - Паскудна у нас роботка, пацани. Мало платять. І все. Більше нікому не вивернуть шлунок, шукаючи пальцями душу і не вмиються соками цими. А шкода. Вчора я їв м'ясо смачне. Може там ще залишилось.
Вже ранок, а ми одягнуті. Містика. І правда. Правду не обов'язково роздягати. Зараз поїдеш працювати. Не хочеться, щоб їхала. Але тут точно треба прийняти доросле рішення - з'їбатися на хуй. І все.
