Гра у реальність

Вона сиділа навпроти, сміливо дивлячись в мої зіниці. Дещо грайливо, загадково, та все ж упевнено. Даючи зрозуміти, що хороша в ліжку. Бажаючи відкрити те, що зрозумів із перших слів, випадкових дотиків, власне, з присутності. Манера зваби вирізнялась витонченістю. Те, як вона опиралась на стіну, сидячи на ліжку. Як ніжно й повільно прибирала пасма волосся, які ховали від мене. Як покусувала губи та розрівнювала сорочку, що сама розстібалась від мінімального поруху, оберту чи навіть сміху.

Вона почала цитувати вірші найвідоміших із сучасників. Було так приємно від цієї обізнаності, що захотілось закрити роти обом. Не питаючи дозволу, я піднявся з підлоги, плавно заліз до нею у ліжко, вхопив за волосся й відтягнув голову до стіни, аби її губи були максимально близько моїм і глянув, наче наскрізно. Ніби знаю кожну потаємну думку і взагалі, живемо спільно десятиліттями. Тільки так можна змусити жінку змовкнути. Зафіксувавши і знерухомивши, торкнувся устами нижньої губи, не цілуючи. Так налагоджують контакт дихання, рухів, тіл. 

Все пришвидшувалось, набирало обертів, різкості й тваринності, залишаючи ніжність на потім. Одяг легко відклеювався з тіл, губився. Затанцювали кімнатою не в змозі втамувати спрагу...

Коли перед сном я не відвернувся від неї, а навпаки - обійняв, здригнулась від несподіванки. Заспокоїв, поцілувавши у плече. 

- Я хотіла тебе роздягти з того моменту, як почула й побачила на сцені, - промовила, відкриваючи, здавалося б, найбільшу свою таємницю.

- Угу, зрозумів, - відбуркнувся у відповідь коротко й спробував заснути.

Надворі світало. Очі випікало піском сонячного проміння. Вчора я читав. Надто часто знаю і бачу завчасно, коли жінка бажає звабити мене. Дозволяю довести все до кінця, граючи у піддавки. Захоплююсь винахідливістю.

-1° ніжності по горизонталі

Листопад б'є в голову, аби впав і більше не піднявся. Наносить удари дощами, вітрами, холодом, мряками та холодними словами. Останні, зовсім недавно здавались теплими й кольоровими. Кожна з калюж, у які ступають ноги, бездонна й огортає темрявою. Це не дипресія, а дивний дитячий сплін. Згадуєш всіх померлих та живих, що пішли. Більшість із них не мовчки. Адже не говорити, не кричати, не влаштовувати істерик - це твоя фішка. Навіть дорогоцінний сарказм наносить хук справа, бо не гостриш тим, що залишились, аби й вони не зникли. Втрати дорівнюють смертям. Відсутність спілкування - це особиста хвороба, що лікується довго та майже безнадійно. Ночі до біса холодні. Їжа втрачає смак. Починаєш невміло молитись повітрю, імпровізованими фразами...аби тим, хто дихає, жилося легше. Припиняєш. Бо ж не знаєш чи правильно робиш. Логічно ж, треба молитись саме повітрю, бо люди дихають ним. І буде їм більше кисню після сказаних слів:
"- Повітря, приходь до моїх рідних та близьких. Приходь навіть до тих, хто скривдив мене тілесно й душевно. Наповни їх киснем і очисти. Додай міцності легеням, вбережи від раку та інших захворювань...амінь"
І, слово за словом, сподіваєшся, що вранці все зміниться. Що прокидатись стане не так боляче. Сподіваєшся, що коли настане зима, то все зайве примерзне й відімре. Ти таки сучий оптиміст.

Пі. Ес.: Дихайте в такт. Живіть. Кінець.

НЕлюБО.В

Чому найбільше чіпляє жінка, яка ні хвилини не була твоєю? Чому викликає шалений неспокій і вносить у життя тремтливість в руках, нові гітарні бої? Чому образ її обличчя ряхтить у очах? Чому змушує тікати від себе, шукати її...зараз модно говорити — "змушує подорожувати".

У нас не було жодної спільної теми для розмов. Власне, жодної зв’язної розмови теж не було. З поміж кількох зустрічей, кави і приблизно семиста пройдених разом кроків зрозумів тільки те, що їй потрібно дати поштовх до життя. Адже тоді її проблеми були головними. Стояли на першому місці в короткому рядку цінностей провінційного невдахи-поета, спитого до такої межі, що навіть на рівні повної тверезості відчувався легкий перегар. Так доведеного до ручки, що алкоголь почав виходити порами. Проте її проблеми були головнішими, адже у нього залишався він, а у неї — не було нікого.
Цього ніколи не помітити з першого погляду. Жінки вміють ховати усе за усмішку, привабливий одяг та макіяж. У цьому вони сильніші чоловіків.

Нас звів мій обірваний сон, випадок, сніг та слова. Так, тут без правок. Ніяких дурних соц. мережних переписок, попередньої підготовки та інших дурниць. Ніколи не видаю себе з кращого боку при знайомстві, але і не демонструю усих внутрішніх дуростей(треба ж чимось дивувати потім). Маю звичку залишатись собою.

Отож, повернімось до того, що мене збудив будильник, інформуючи, що за кілька годин виступ. Надворі вечоріло, настрій був достатньо гнилим, аби задуматись не їхати нікуди. Я замислився: "А втім, яка різниця, де просрати сьогоднішній вечір?"
Погода переконувала: "Чувак, куди ти сунешся? Сракопад. Транспорту й так не буде!" Лінь та впертість, на щастя, взяли гору. Якщо вже зібрався і вийшов, то мушу їхати. З думкою: "Краще пізно, ніж не сьогодні!", - таксі мчало мовчазного пасажира.

Потім туман у спогадах, цигарковий дим, саркастичні репліки знайомим, міцна й безпафосна кава для того, аби прокинутись...і сцена. Сцена! Тут я справді живий. Тільки на ній.
Людям, здається, подобається. От і добре. Можна додати сили. Можна закрити очі. Прожити все знову. Знову...

Коли після відчайдушного хрипіння й вкотре пережитого, які у більшості випадків доводять до сліз, розплющив очі, вдихнути повітря...перше, що побачив — її. Почав читати з пам’яті, аби дивитись. Тільки тоді настає ота головна секунда...мовчиш. У мікрофоні чути судорожне дихання. В цей момент дякуєш світу, що можеш бачити, вмієш дивитись. Дякуєш, що вона бачить тебе таким щирим, яким може більше не побачити. Дивитись до останнього слова.
Нарешті "зповз" зі сцени. Оточили коментатори. Вона не наважилась підійти. Вже знав як її звати. Підсвідомо знав, хоча й страшенно не хотів цього. Як не хотів знати про її минуле. Нічого. Жодного слова. Для мене ж вона народилась сьогодні. Хочу знати тільки це.
Мене потягнули на чай, торт...чорт, скільки можна пояснювати, що я не їм тортів, не люблю клятих тортів, нехай навіть його спекла найкраща у світі мама з усією своєю любов’ю. Блядь. Я її втратив.

Відчуття втрати не покинуло навіть тоді, коли вона знайшла мене за кілька днів і ми пройшли декілька десятків кроків. Спільних кроків. Повірте, це таки щось означає.
А потім відчуття посилилось. Після душевних втрат настали фізичні. Не бачились приблизно рік. Вирішив написати.
Справжня готовність померти за щастя іншого приходить якраз тоді, коли розумієш, що у нього насправді нічого немає. Мені й не потрібно було нічого. Тільки допомогти вигребти. Хоча б чимось допомогти. Допомога виявилась взаємною: я розповідав яке насправді життя і заради чого тут живуть, а вона, не усвідомлюючи — надихала.
Коли стан пацієнта покращився, прийшов час відмовитись від таблеток.
Підштовхнути людину до того, щоб вона відмовилась від тебе — легко. Тільки і жити з цим доводиться теж тобі.
Вона не дізнається.
Понад усе хочеться відмовитись від куріння, алкоголю, жінок і решти додатків себе. Частково навіть від самотності.
Моментна слабкість.
Ти тільки дихай.
Руки знову холодні.

Хочеш — не хочеш

Найчастіше, чоловікам від жінок і справді потрібно лише одного. Але бувають ті, хто вникає/входить значно глибше...

Типово прямуєш у продуктовий магазин чи на ринок. Ти ж не йдеш за чимось одним, наприклад, банкою оливок. Адже розумієш, що вдома сповнені холоду морозилка чи холодильник, яких, для взаємної любові, потрібно наповнити харчами. І ще одна поправочка до закону: ти — смертний. Так, так, саме ти. Відповідно до цієї статті, під яку підлягає, як мінімум, тіло — шлунок повинен бути регулярно набитим різного роду шкідливостями. 
Можна вважати це ще одним додатком до того, що вряди-годи хоче чоловік окрім сексу. Коли він відчуває справжній голод, то будь готова втратити його на кухні, особливо у випадку, якщо абсолютно не вмієш готувати. Це не перешкода і не мінус тобі, просто він хоче й любить жерти. Порада в іншому: хочеш якісно трахатись — краще спочатку нагодуй.
Найбільший капець приходить в будинок, коли чоловік закохується. Тому не стверджуй, що йому потрібне тільки одне. Адже ти прагнула всім серцем і: "О, святі соски!" - мрії збулись — маєш раба. От від цього моменту йому потрібно точно не одне, починаючи від уваги, а завершуючи спогляданням на тебе, як на причину щоденного натхнення. 
Ну, правду кажучи, між іншим йому буде потрібне оте "одне", і, навіть, неодноразово. Але це буде не основним бажанням/заняттям.
І останнє...якщо все піде салом по горлу, то чоловікам від жінок потрібно не одного, а двох трьох...Чим більше карапузів, тим є для кого жити.

ПеЕс: Ти — жінка. Я знаю, що ти теж хочеш...

Поки вмієш згадувати

Вже у той момент коли ми прощались і вона закривала двері, повертаючись у квартиру, мені стало невимовно мало всього, що тоді оточувало. Всього, що могла дати ця ніч: мало світла, тепла, спокою, та, навіть,

бруківки, по якій ступали ноги. Було мало вулиць, калюж та музики, що жила у ній. Чому так і не вдалось забрати її із цього дурного міста? Для чого їхати туди, де немає запаху й ніжності її шкіри? Чому ми все так ускладнюємо? Чому все так просто? Хто тепер оберігатиме її від цього пронизливого холоду? Невимовно важко їхати туди, де ніхто не чекає. Переконуєшся, що у місці, де чекають, завжди приємно пахне.

Там, де ти тепер, зараз ніч. Там, де я — завіває в обличчя ранок. 

Не знаю, що відчув до неї, проте впевнений, що ненавиджу кожного, хто захоче її торкнутись. Нехай навіть випадково.

Дип(об)лом

Чи потрібне машині п’яте колесо, або людині третя нога? Я вважаю, що усім потрібні знання, адже папірець не вартий жодної витраченої хвилини життя, нервових клітин та, навіть, “ламаного гроша”.

Диплом — це фантомний біль батька чи матері, які бажають своїй дитині кращого життя. Батька, який готовий взяти кредит, щоб оплатити доньці навчання й матері, яка недоїдає і худне, пакуючи сумки з харчами дитині. На цьому й базується система освіти: на звичайних українських сім’ях.

Жодна приватна структура європейського зразка не вимагає диплому про завершену вищу чи середню спеціальну освіту. Керівникам, які приймають на роботу у таку організацію важлива твоя пристосованість до життя, навички й уміння сприймати нове. 

Поряд з тим, державні структури радянського зразка вимагають одну, або і дві вищі освіти, стаж роботи, якого взяти ніде, та безініціативність. З вищесказаного й випливає, що працівники державних структур не працюють, а протирають штани від години до години, впродовж багатьох років. Так і минає життя. 

А ще “вчорашні” студенти кожного дня змінюють напрям трудової діяльності, найчастіше проклинаючи витрачені на навчання роки.

Тому іди, навчайся. Отримаєш диплом, поставиш у рамку і матимеш роботу, — стиратимеш пил із “найкращих” років власного життя. Краще милуватись картинами. Вони обходяться дешевше.

Dolce vita

Чого хоче жінка, коли їй виповнюється двадцять один? Найперше — бути бажаною. Напевно так. Про кохання мова поки не йде. У цьому віці на нього проявляється алергія, виникає атеїзм почуттів, адже у цей момент дівчина вважає себе найбільш впевненою у собі. Особливо тоді, коли може легально купити алкоголь для посилення раптового пориву сміливості. Її повинен хотіти кожен. Хотіти всюди й у всіх сенсах та позах цього слова. Навіть розумово. Хоча якраз це не НАДпотрібно зараз.

Жінка хоче не товстіти. Це бажання теж особливо проявляється у віці повного повноліття, бо кожен егоїстичний самець орієнтується на таку-сяку Красу в особі жіночої статі. Відтак, опісля узаконення стосунків, на зовнішній вигляд можна буде «забити». Десь у двадцять шість (коли відростуть власні брови), походи у ресторан, імовірно, стануть символічними, а літні джинси виглядатимуть  завузькими та чекатимуть наступного сезону. Найважливіше те, що думки про майбутнє одруження, фату, фігуру, брови та інше “причандалля” приходять саме біля холодильника, після чергової смачної котлети. Коли далеко за північ. Кожного дня. Ну, мінімум, на вихідних.

У свої двадцять один, жінка буває схожою на чоловіка. Хоче стрімкої кар’єри, незалежності та неймовірного статку. Навіть якщо це і залишиться на словесному етапі, то відсоток взаємоподібності тільки зросте. Тому, як наслідок, хтось у майбутньому стане “гітлером у спідниці”(найчастіше — офісним). Інший — звичайним домогосподарчим тріплом, у проблемах якого винне завжди оточення. Не дивуйтесь, у чоловіків — усе те саме. Тільки у різних інтерпретаціях.

Чого ж дійсно хоче жінка, коли їй виповнюється двадцять один? Вона й сама не знає чого. Просто хоче. Хоче.