Шобля була маленькою істотою, яка народилась, приблизно, наприкінці 90-х, а може й куди раніше. Достовірно цього ніхто не знав. Задеркуватість та прямолінійність швидко зробили своє діло, давши їй шанс бути популярною серед людей різних статусів, кіл та ступенів розвитку. Але це все було значно пізніше, почавшись із зовсім простого.
Одного разу, коли Шобля була ще підлітком, повертаючись від друзів додому, випадково познайомилась із компанією багато старших від неї юнаків та дівчат. На правду, вона одразу сподобалась старшакам, особливо з моменту, коли відкрила своє дивне ім’я. Відтоді вона почала пропадати, вештаючись із ними до пізньої ночі, лузаючи насіння, підло стібаючись один із одного і руйнуючи все на своєму шляху. Тоді вперше спробувала алкоголь, цигарки й інші привабливі та легкодоступні методи вбиття часу та рідкісних досягнень Нірвани. Прийшло перше розуміння того, що її ім’я відрізняється від інших, виділяє серед оточуючих, надає якусь нотку особливості, пихатості та неординарності. Тим воно й почало їй подобатись.
Батьки були змушені відректись від дивної дитини й переїхати в інше місто після щоденних нальотів дружків малої, які завалювались до їхньої домівки, перетворюючи будинок любові в звичайнісінький свинарник. Або вибираючи інше місце для тусовок, стирчали добру годину перед їхнім домом, топчучи квітники біля входу і горланивши: “Шобля, виходь відриватись!” Після того, як не було ніякої реакції від дитини, щойно нанюханої клеєм, вони просто вибивали шиби у вікнах, щоб привести малу до пам’яті, поки вона “медитувала”, спілкуючись подумки з патрулями й Творцем. Це стало останньою краплею. Татусьо і мамуся зрозуміли, що не мають жодного впливу на своє диявольське творіння й просто зреклись його. Оскільки Шобля була постійно обдовбана, то їй, ясна річ, було все одно.
Часи змінювались. Поступово дівча підростало, розумівши, що набридла така компанія, у якій ніхто не прагне нічого нового для себе, точніше взагалі нічого не хоче. Вірогідно тому, що просто не вміє мислити, а вже присутні стереотипи, нав’язані кимось, не так легко змінити. Почала ловити себе на думці, що їй подобаються охайні дівчата, які гуляють за ручки із симпатичними хлопцями, а потім натикаються на її компанію і змушені витрусити останні копійки, залишені на проїзд. Від цих парочок навіть пахло приємніше, ніж від тих типів, що кожного дня домагались її у провулках, закинутих будинках, де вони інколи ночували, або й просто на лавці у парку. А не домігшись свого — просто ґвалтували, вкриваючи синцями і ранами. Після останнього із таких брудних та малоприємних випадків вона просто зникла для всіх.
Так-сяк відмившись і відчухавшись, почала подорож автостопом у напрямку, де бачила заходи сонця під час періодів адекватності, котрі завжди приваблювали і заспокоювали. Подолавши кількасот кілометрів, вирішила зупинитись у якомусь із кількох, побачених дорогою з вікна автівок, міст. Тут було значно чистіше ніж на її рідних вулицях чи краще сказати вулицях, на яких вона виросла, бо рідними вони ніколи не були. Це ж лише вулиці, як вони можуть стати рідними? Максимум — знайомими.
Не гаючи часу даремно, відібрала у першого ліпшого бомжа якусь газету з оголошеннями, на якій він сидів і, повільно вичитуючи, посміхнулась. Щось таки знайшла. Відірвала потрібне, а решту відкинула туди, звідки взяла в оренду.
З труднощами добравшись до найбільшого офісного будинку шумного міста, відшукала потрібний кабінет, де ознайомилась із новим для себе та власного, коротко-лаконічного мовленнєвого запасу, словом — “співбесіда”. Чоловік, що посміхнувся, побачивши Шоблю, відразу з порога почав засипати її якимись питаннями стосовного того, яка у неї освіта, чим любить займатись і, здавалося, що питав про все на світі. Вона не знала що відповісти, бо ні освіти, ні якихось цікавих захоплень не було. А ще вона підмітила для себе, що цей чоловік не повторює однакових чи навіть подібних слів у одному реченні та не запинається, роблячи дурні паузи, як всі, набуті раніше, знайомі. Тому дівча просто дивилось на живу істоту, наче на картину. Між ніг стало вогковато, у животі шурували якісь метелико-мурахи, але нічого з цих, дивних досі, відчуттів, не порушило уваги. Після довгого монологу він запитав:
- То як тебе звати?
- Шобля, — ніяково відповіла дівчина.
- Шобля? — відкривши широко очі й насмішкувато розтягнувши губи, перепитав він.
- Шобля, — зовсім подавлено ствердила вона.
- Ти нам підходиш.
Робота була не вельми престижною — клоун на побігеньках. Проте приносила якісь гроші, нові знання і досвід. Хоча, більшість ставилась до Шоблі, як до розумово відсталої, постійно кепкуючи, але був іще один плюс, крім матеріального — знали її на ім’я і в обличчя усі: від прибиральника до головного директора. Останній і звільнив після того, як вона побила його заступника, втомившись від злорадних кпинів.
На чесно зароблені гроші вона почала подорожувати, знайомлячись із новими людьми, звичками, світом. Про неї писали, запрошували на теле- й радіоефіри. Кепкували, насміхались тупими питаннями, щоб підвищити рейтинги, затягнути глядачів, слухачів, читачів. Шобля справді стала популярною й відомою на весь світ. Але, як і раніше, продовжувала жити на вулиці. Без усяких обмежень. Їй пропонували змінити ім’я, але було надто пізно. Правду кажучи, і бажання не було. Адже батьки ж чомусь назвали її саме так, то нехай буде.
Одного теплого вечора, будучи зовсім дорослою жінкою, Шобля вмостилась під якимось із мостів на околицях міста. Дістала з-під поли шкірянки торбинку з клеєм і дивилась на те, як повільно й красиво заходить сонце. Після кількох втягувань на повні легені розвернулась, взяла шматок арматури, що валявся поруч, і видряпала на бетоні: “Всьобля…” А потім заснула і не проснулась.
Після стількох років, довготривалих пошуків себе, душевних перипетій, розчарувань від світу й бридкості людей, вона зрозуміла, що її дивно-особливе ім’я є лише інтерпретацією бичого, лайливого питання. Ніякої екзотики. Тупість батьків та жорстокість світу. І вона дала на нього таку ж ствердну відповідь.
З тих пір нічого не змінилось.
Якось зустрілись зі знайомим і він запитав: “Ти маєш дівчину?” Здавалося б, звичне, буденне питання, але не цього разу. Для мене подібні питання звучать як: “Маєш пару зайвих шкарпет?” Чому це повинно виглядати, наче наявність певних речей? Не говорячи про якийсь особливий статус, особистий статус. Але ж ні, дівчина. Краще б запитав про велосипед, гітару, врешті-решт, вірші.